Розпочну із того, що я успішно дочитала “Сніг” Памука, і він мене не розчарував) Так само успішно розтанув сніг, який випав в останній день читання, а ви так переживали! Крім того, після останнього допису, дізналась, що є люди, які не люблять Памука. І це дуже добре. Бо письменник, який усім подобається завжди викликає аж занадто багато питань.
Так от, цього тижня я читала мемуари жінки із Західної України Мар’яни Ліщинської “Бузькові вогники” (видавництво “Круговерть”). Це мемуари бабусі редакторки видавництва, і, мабуть, цієї приписки мені спершу не вистачило на обкладинці, щоб зацікавитись. Прийшлось ще раз на книжку натрапити, щоб почати читання.
Хотілося б, щоб із обкладинки було видно, що це не художня повість, а саме спогади. Чим же можуть зацікавити спогади на перший погляд пересічної жінки із Західної України, думала я. Виявилось, щирістю і докладністю. Пані Мар’яна описала своє життя від самого дитинства-перших спогадів і аж до одруження. І поставилась до цього сумлінно, описала усе – де працювали батьки, з чого складався двір та оселя, чим харчувались в різні пори року, що їли на свята та в будні, як святкували Різдво, як загалом виживали. На перший погляд, це буденні і звичні речі, але я сама ще не так давно щиро дивувалась кухнею та традиціями Західної України. І знаю, як це дивує людей із інших областей. Тож, на мою думку, книжка може зацікавити докладним описом життя на Львівщини в радянські часи (50-60ті роки). Так, у ній багато наївного і поверхового. Але завдяки певним моментам життя героїні, зчитуються настрої та вподобання людей. Із описаних місць – село Тустановичі (тепер частина Борислава), Трускавець, Львів. Вона має багато етнографічних речей, а в кінці словник діалектизмів. Мене завжди манили такі штуки, я того і Кобилянську в зеленому віці любила, через дивну мову. Тут у нас із головною героїнею збігаються смаки).
За жанром, це справді можна назвати повістю про дорослішання дівчинки. Книжка, навіть мені нагадала самі повісті Кобилянської. Із не такою, як усі героїнею, але загалом зразковою та правильною. Із майже повною відсутністю романтичних почуттів, та трішки засерйозними, як на молоду дівчину поглядами. З такої героїні хочеться брати приклад. Авторка-дівчинка вивчила три мови, крім медичного фаху, займалась музикою, цікавилась художнім мистецтвом. Таке гарно пішло б у підлітковому віці, коли хочеться бачити живих, схожих на тебе людей в літературі. У книгу потрапило багато героїв. Авторка намагалась їх зображати щиро, тут є і слабкі сторони членів сімейства, і підступні подруги, яких в дитинстві вона не зчитувала, і дурні власні вчинки. Можливо, багатьом не вистачить чогось драматичного в цій книзі, занадто вона рівна, як на життя, але періоди різні бувають, і тут є, як і хвороби, так й інші негаразди.
Не зіпсувала враження мова, вона гарна і уважна, дивлячись на те, що писала текст лікарка (всього одна одруківка на 250-сторінковий текст, і один повтор абзацу). Що є плюсом для видавництва. Із редактурою добре, коректуру ще трішки підтягнути.
Проте видно, що культура і книжки займають велике місце в її житті. Книжку навряд чи можна назвати літературним шедевром, чи чимось істотно новим в українській літературі. Проте, як на милу мемуарну повість із гарно виписаним життям певного регіону заслуговує уваги.
Мені таке читанням видалось гарним відпочинком, із паралельними спогадами про власне дитинство, дорослішання та бабцю.
А ще я підчитую зараз “Життя Марії” Жадана, але про це вже наступного разу.
Про інші мемуари в блозі: Сьюзен Зонтаг, Стів Джобс, Салман Рушді.
Етажерка 