Особисті історії перемагають // 5 біографій відомих і невідомих людей

 

З початку цього року мені трапилося декілька гарних невигаданих історій, які змушували ще довго ходити з ними в голові. Це не завжди історії у стилі жзл, часто ці люди ставали відомими не завдяки своєму унікальному корінню, незвичним досягенням, або ж доторку до світу мистецтва (хоча й у цьому переліку такі є). Ключовим у них всіх є – досвід. Чи то ти мисткиня з Нью-Йорку, яка все життя дбала про іншого митця, чи то власник книгарні із Шотландії, чи то дівчинка, якій не пощастило народитися в сім’ї фанатаків, чи то звична собі бабуся із Західної України, чи то художниця, яка змінила уявлення про мистецтво як таке, попри хардове дитинство в радянській Югославії. Це дуже різні історії і долі, яким довіряєш, і які повертають дуже цінну наразі віру в особливе життя, попри місце народження, вид діяльності, епоху та історичні реалії.


досвід: болю і свободи

Марина Абрамович. Пройти крізь стіни. ArtHuss. Переклад Олександра Михеда 

2abramov-1500x1000

до цієї книжки про Марину Абрамович я знала дуже мало. сучасна художниця, яка працює у жанрі перфомансу. відома та революційна. мабуть, усе.  попри це – ця біографія не є вузькоспрямованим читанням для тих, хто в захваті від сучасного мистецтва. «Пройти крізь стіни» – це історія свободи і болю. Свободи, бо це те, чого ніколи не мала Марина Абрамович у радянській Югославії із надто тоталітарними та тиранічними батьками-комуністами. Вона росла у багатій сім’ї із майже повним обмеженням до власності та дій (історії про режим її матері до 22 години, коли вона вже була заміжня і доросла – вражають). Болю, бо саме ним вона випробовувала тіло у рамках мистецьких акцій, і змогла його побороти. Показати дивовижну здатність розуму контролювати тіло. Але й іншу історію – про жінку, якій нещастило із коханням, про біль душевний, який був надійно захований від усіх. Абрамович – неймовірна потужна особистість. Її перфоманси без пояснень, скоріш за все, будуть мало зрозумілі. Але з цією книжкою до неї виростає внутрішня повага і захоплення. Абрамович обрала саме цей жанр мистецтва, бо лише дія (не річ) могла бути правдивою у радянські часи суцільної штучності та ідеології. Абрамович одна із перших у своєму середовищі говорила про те, що мистецтво – це не завжди про красу. Це мистецтво свого часу, яке виглядає цілком природнім і органічним. Плюсом цієї біографії є те, що передивившись ряд інтерв’ю та сюжетів на ютубі, зрозуміла, що книжка дала майже вичерпне пояснення її долі, поглядів та філософії.

Однією із перших думок під час читання книжки стала: «якби треба було вибрати одну єдину біографію для читання, я вибрала б цю». Сподіваюся вона ще приїде в Україну, і я зможу послухати її вживу.


досвід: опіки і межовості

Патті Смітт. Просто діти. Віват. Переклад Остапа Гладкого 

9786176901563-800x800.jpg.pagespeed.ce.TU4LJLMwg7

Це було моє ледь не перше знайомство з Патті Смітт. Яке мене вразило і зворушило. Чого очікуєш від біо рок-зірки: епатажу, мистецтва, наркотиків, пиятики, драм. Усе це тут є. Але не з Патті. «Просто діти» – це історія неймовірної любові і опіки Патті Смітт до її коханця, а потім друга Роберта Меплтропа. Саме його фото на обкладинці книжки. Це книжка контраст біографій. Можливо, контраст статей. Можливо, контраст виховання. Патті народилася в дуже простій сім’ї, і коли рано завагітніла, народила дитину і віддала її прийомним батькам, а сама поїхала підкорювати Нью-Йорк. Це підкорення не схоже на картинку із серіалів про Велике Яблуко. Патті голодувала і спала в парках. Але мрію бути художницею нікуди не ховала. Саме в такому стані вона зустріла Роберта. Їхні стосунки з тих пір і до останнього були в підтримці. Не лише як людина до людини, а як митця, який повністю розуміє іншого митця. Саморуйнівну поведінку Роберта спостерігачу важко зрозуміти. Він чудово вписується в образ богемного митця (із багатої родини війського). Наркотики, сексуальні експерименти, проституція. А от Патті змогла. Не дарма Патті називають «матінкою панк-року», адже матінкою Роберта вона також була. Допомагала тій маленькій, але реальній частині тілесного Роберта прожити якнайдовше, і при цьому зберегти його мистецтво. А ще це чудова історія про дух часу через дві і трішки більше особисті історії.


досвід: випробування книгарнею

Шон Бейзелл. Щоденник книгаря. Наш формат. Переклад Ярослави Стріхи 

schodennyk-knygarya-709201.800x800w

«Щоденник книгаря» не є біографією за жанром, але читаючи книжку, ми можемо цілком чітко уявити життя Шона Бейзелла, власника букіністичної книгарні у маленькому шотландському містечку. Книгарню придбав лише через те, що ніщо інше робити не може. Популярність цієї книжки можна пояснити тим, чим і зачіпає наша «Франческа». Це розповідь про унікальний досвід людини, яка змінила свою професію і віддала цьому усе. Але крім такої голосної теми, ця книжка про те, що не всі люди, які ходять до книгарень – чемніJ (жартівливе означення, яке вигадалась при черговій спробі пояснити про що ця книжка. Варто пам’ятати, що це найсправжнісінький щоденник. Тобто тут немає глибоких вступів, сюжету, розвитку персонажів (хоча, кгм, можна пошукати). Тут є Шон – власник книгарні, його ексцентричні працівники та знайомі, та відвідувачі книгарні. Книжка зробила цю книгарню відомою, а не навпаки. Шон розповідає багацько кумедних і трішки не дуже історій.  Про диваків, які читають дивні книжки. Про не дуже чемних людей, які набридають та навіть ображають. Про те, що букіністична книгарня – це щось абсолютно особливе. Хоча й образ суперняшної книгарні із Пінтересту він і заперечує. Також Шон розповідає, як шукає книжки у шотландських околицях: їздить в гості до вдів та вдівців переважно, оглядає домашні бібліотеки, із купи непотребу знаходить щось справді особливе, навіть автограф самого Вальтера Скотта, бореться із засиллям Amazon, розстрілює Кіндл, робить ремонти, живе таким собі звичним життям книгаря. Це з одного боку дуже вузькоспецифічне читання про роботу саме книгарні, а з іншого це спроба зазирнути в шпарку іншого життя (часом вимріяного), і зрозуміти, як там усе насправді.


досвід: травма виховання

Тара Вестовер. Educated (в рос перекладі, який читала – «Ученица», але мені оригінал більш близький за змістом, в укр хто зна, як буде).

Educated-Tara-Westover

Відразу попереджу – ця книжка травмує. Можливо, не так, як «Маленьке життя», але. Травматичні досвіди як жанр в літературі стали популярними – можна єхидно закинути. Але не можна пропустити важливості того, що про ці досвіди почали говорити. Найперше – це реальна історія дівчинки Тари, яка зросла в родині релігійних фанатиків у США (важко повірити, але в США такий морок теж буває). Як буде зрозуміло далі, справа не лише у фанатизмі. А й у біполярному розладі, який був у тата Тари. Але найгірше, що цього ніхто не визнавав. Про що ця книжка – про те, як вирости в умовах без шкільної освіти (далося взнаки, коли під час опіків брата – вона помістила його у брудну ванну з водою), без медичного забезпечення (мама Тари була місцевою знахаркою, а тато не вірив у медицину, і вважав лікарів ворогами), із психічно неврівноваженим батьком та згодом братом. І при тому самотужки вступити в університет, а згодом і в Гарвард та Кембридж. Це історія сумна за своїм фіналом – родина Тари розділилася на два табори. Батьки так і не змогли її прийняти та повернутися до дійсності – через самоосвіту та неприйняття їхніх поглядів. Хоча судячи з усього це її і врятувало. Мене в цій книжці вразила її історія – психології жертви, яку змогла в собі перебороти Тара. Коли зрозуміла, що її брат був відвертим агресором, їй ніхто не вірив в сім’ї, усі це заперечували, бо він не міг такого робити, вона це вигадала. На фоні думок більшості Тара втрачала довіру до себе, це шокує і страшить. На щастя, вона змогла знайти однодумців, закінчити вищу освіту, захистити наукову роботу, мати вже нову сім’ю. І це можна вже вважати хеппі ендом.


досвід: бабусин

Анна Бойко. Історія Анни Бойко. Видавець Олександр Третяков. 

42276175._UY630_SR1200,630_

Не може не тішити той факт, що у нас також пишуться особисті історії досвідів. Ця книжка та історія пов’язана з нею є дуже зворушливою. Онучка Анни Бойко, Оля Супрун, зібрала спогади бабусі, додала власні малюнки, фото з домашнього архіву та видала це в окрему книжку. Чому це важливо? Спогади реальних людей, які були свідками історичних і не дуже подій є тим живим досвідом, який ніяк не передасть підручник, чи навіть архів. Хоча й без архівів тут не обійтися. Я вже раніш писала про схожу історію від Мар’яни Ліщинської «Бузькові вогники». Тут теж ключову роль зіграла онучка, яка допомогла із виданням книжки. «Історія Анни Бойко» – це дуже особиста історія жінки, яка мала цілком звичне для української історії життя – досвід Другої світової, життя у голодних 40-50-х, прихід совєтів, історії вигадані та цілком реальні про бандерівців. Ці всі історичні події були лакмусовим папірцем для звичайних людей села, про яких розповідає пані Анна, і не завжди це гарні прояви. Приватна історія є дуже щемким натяком, щоб згадати/поговорити/можливо, навіть записати розповіді власних бабусь та дідусів, адже саме вони ще пам’ятають справжню історію. А ще це шанс зробити їх трішки щасливішими, чому б і ні)


 

 

 

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s