“Мене звати Люсі Бартон” Елізабет Страут / КМ-Букс
Історія про те, як жіночка середнього віку Люсі Бартон потрапляє до лікарні, і до неї приходить мама. але з матір’ю вони рідко спілкуються, тому це унікальний досвід для них обох. щодо сюжету – це усе.
структурно книжка поділяється на дві частини – власне історія про лікарню, та те, як Люсі Бартон (а вона письменниця) потрапляє на письменницький воркшоп Сари Пейн. ця друга лінія – це в якійсь такій дуже спростованій мірі історія про те, як Люсі врешті стала письменницею.
ця зовні сюжетно-невибаглива історія має багато болючих точок. Люсі мала дуже бідне дитинство. і якщо ви думаєте, що це про американське бідне дитинство, яке порівняно із східної європою нічого спільного немає. то, ні, це якраз про те, як вона з дитинства жила в гаражі, часом не мала чого їсти, і при тому не мала нікого лагідного поряд, щоб хоч якось полегшити ці страждання. узимку вона лишалась в школі із книжкою – щоб втекти від своєї реальності, а більше – щоб зігрітись, бо в школі було тепло. через бідність із нею не спілкувались інші діти, навіть зневажали. батьки у той час зайвої любов не проявляли у боротьбі за виживання. в одному із епізодів Люсі розповідає, як ніколи не плакала перед батьками, бо це було слабкістю.
це все вона розповідає паралельно і повільно після того, як до неї все-таки приїжджає мати. мати теж особливо не проявляє уваги. але розповідає їй місцеві плітки і десь дуже глибоко любить. Люсі намагається відчитати цю любов. матір вона не ідеалізує, але й не демонізує.
у чому примітність цієї історії, що Люсі вже пережила свої травми. або принаймні їх прийняла. вона не звинувачує, а констатує. що так, моє дитинство було дуже важке, і через те, у мене такі стосунки із чоловіками. і через те, мені так важко спілкуватись із матір’ю. але що ж, потрібно жити, писати історії, виховувати дітей. із дітьми там теж цікаво, бо врешті вона не так вже й буде відрізнятись від власної матері.
в порівнянні із “Олівією Кіттерідж” (та ж сама Елізабет Страут) ця історія виглядає незакінченою, якоюсь недописаною, ми лише трішки знайомимось із Люсі, її матір’ю, із чоловіком (майже ні), батьком геть трошки. тому не дивно, що буквально днями анонсували вихід умовного продовження, історії міста, в якому вона виросла. роман Anything Is Possible має вийти вже цього місяця.
і ще декілька слів про Страут. її прозу дуже корисно читати. вона саме та письменниця, яка виловлює якісь дуже тонкі (та незручні для людей речі), які потім впливають на життя. але говорить про це просто, тихо, без перебільшення, гіперболізації та театральності. вона умисно не підкручує кольори. розповідає так, як є. мені здалось, що можливо для багатьох американців ця історія не буде такою зрозумілою, як для нас. багато з нас теж мають такий досвід, як Люсі. і всі по-різному із цим живуть-боряться-ненавидять-забувають. можливо, “Мене звати Люсі Бартон” є невеличким натяком на те, як про це можна говорити.
фото із новенького матеріалу Страут на Ґардіан, ось лінк.
Етажерка 