Варто собі зізнатись, що історії про старих людей – дуже мої історії. Тут ще варто згадати “Лялю” Яцека Денеля. Але у разі Олівії тут не тільки про це.
Здається, я знала таку Олівію в своєму житті. Дуже близьку мені людину із досить поганим характером, але неймовірною щирістю. Із відсутністю страху бути такою як ти є, і не боятись пізнавати себе. Взагалі, це одна із моїх найбільш улюблених героїн евер.
Із особистого перескочимо до Страут. Її “фішка” у тому, щоб діставати із буденного такі стани чи речі, про які ми зазвичай ні з ким не говоримо. Про які ми власне навіть із собою боїмося говорити. Для цього Олівія й потрібна, така як вона є. Якщо все звести до перерахунку, то це дуже вдало обрана форма (оповідань-новел) про життя різних людей, не лише О.К., яка й створює ефект історії не конкретної людини, а проживання життя загалом.
І про екранізацію. Я її переглянула першою, а як почала читати, здалось, що я вже це бачила. Так, мінісеріал Лізи Холоденко справді дуже вдалий, і Френсіс Макдорманд як на мене дуже вдала Олівія. Але в книжці набагато більше історій й лише через це її варто прочитати. А тим паче зараз український переклад непоганий вийшов. Тож хто ще ні, беріться, це гарна щира книжка, щоб подумати, і вкінці посміхнутися до себе.
На черзі найновіша книжки Страут “Мене звати Люсі Бартон”. Також вийшла в КМ-Букс.
Ще на блозі Якабу можна прочитати:
- уривок із українського перекладу “Олівії Кіттерідж”
- переклад інтерв’ю із Елізабет Страут.
Етажерка 