Усі відгуки та анотація, які я читала, перед тим, як взяти до рук “Інґу” Скотта Ферріса викликали у мене хибне враження.
Що це історія фем фаталь.
Що це історія рокової красуні, яку усі люблять.
Що це історія коханки Кеннеді та навіть Гітлера.
Що це історія фатальності та безумства.
А вийшло зовсім не так.
Так, Інґа Арвад, данка за походженням, була красивою. Жила із матір’ю, бо батько її давно помер. Та мріяла (за співучасті матері) про яскраве майбутнє. Але Інзі пощастило (чи й не дуже) народитись у такий час, коли яскравість не завжди мала позитивні наслідки
Так, саме через це у 17 років вона вже вийшла заміж. Не без участі матері. Цілком через гроші та успішне життя. Адже Інґа хотіла бути балериною, королевою краси, та найбільше актрисою. Усе у якійсь мірі їй вдавалось.
Саме тому, вона покинула першого чоловіка. І зрозуміла, що її життя рухається далі. Так з’явився другий чоловік, угорець, режисер та мандрівник світом. Увесь цей час Інґа хотіла бути натхненницею та коханою. Вона здається справді вміла любити. Але от із чоловіками щось було не те. Починаючи від ревнивого угорця, який все-таки кіно ставив наперед, і далі й буде не дуже щастити…
Саме так вона потрапила у пригоду під назвою журналістика. І тут їй теж щастило. Звісно, вона хотіла бути яскравою та відомою. Найбільше любила писати нариси про сучасників, видатних та не дуже (дуже схожі на сучасні лайфстайл інтерв’ю без питань). Людей навколо. А хто на той час викликав найбільше запитань та уваги? Звісно, Гітлер. Й Інґа із впертістю досягла із ним інтервю, та із Гімлером. І зовсім на той час її нічого не підозрювала. Вона була молодою та легковажною.
А потім виникла фатальна любов до Кеннеді (тоді ще звичного морячка із незвичної родини). І сама не знаючи, вона зуміла впевнити молодшого сина Кеннеді, що він вартий більшого, ніж викладацької карєри. Але в такому разі вона перестала бути його вартою. Із кількома розлученнями. Насправді, ця частина книжки дуже сумна, і по-своєму щира. Тут Кеннеді не виглядає як ідеальний красунчик. А скоріш зіпсованим жіночою увагою чоловіком із великими амбіціями. Про решту родини геть сумно читати. А беручи до уваги, що Скотт Ферріс написав ще дві книжки про нього, розумію, що приходиться цьому вірити.
Ще однією частиною цього нон-фікшину є власне історія із шпигунством. Інґу через її злощасне інтерв’ю із Г. вважали в США шпигункою. Ферріс руйнує будь-які наші підозри. Але водночас розповідає про усю кухню спеціальних агентів та підозр. І це не історія про ідеальний і дуже розумних Джеймсів Бондів, які вислідковують підступних шпигунів. А історію недосконалої системи, не дуже кваліфікованих агентів, які витрачають свій час на післуховування сексуальних сцен, та могли недочути слово і своїми здогадками створити ще одну фейкову теорію.
Найбільша перевага цієї книжки – вона не маніпулює читачем. Ферріс чесно розповідає наявні факти. Навіть згадує про те, що в Інґи були певні антисемітські висловлювання. Але попри те, ця жінка виглядає дуже живою. А та епоха, про яку ми в принципі знаємо вдосталь, ще страшнішою. Начебто і не було війни в США, але були шпигуни і підозри. Коли світ жив в ілюзіях, коли ще здавалось, що нацизм один із багатьох політичних напрямків, коли люди думали, що це все не зможе перерости у те, що сталось потім.
“Інґа” нагадала мені про любов до жанру біографій, так що діліться в коментах улюбленими і бажаними.
Етажерка 