Трилер по-ідейному // “Безцінний” Зиґмунта Мілошевського

Шпигуни із Інґи перелізли в “Безцінного”.”Хай буде”, – подумала я.

Щоразу, коли я намагаюсь читати жанрову літературу, перші 50 сторінок мені хочеться це все діло закинути. На жаль (щиро так думаю), у мене немає нормального досвіду читання белетристики. Нормальної такої, із серіями, і без упину. Тож зараз змушена, наче із чистого аркуша, знайомити себе із такою літературою.

Мілошевський потрапив до мене не випадково. А завдяки дуже гарним відгукам на його перші переклади трилогії про детектива Шацького від людей, смакам яких я довіряю. І, на щастя, все закінчилось хеппі-ендом.

Про що: четвірка яскраво-голівудських героїв за наказом польського уряду береться за пошук (і викрадення!) відомої та зниклої картини – “Юнака” Рафаеля. Тут треба зупинитись, бо далі будуть спойлери і всяке таке.

“Безцінний” часом дуже хотів бути схожим на Джеймса Бонда, і тому мене розчаровував. Ось у цих кінематографічних моментах, хотілось вийти. Не через те, що вони погані. А через те, що вони занадто голівудські. І арт-дилер Кароль чи спецслужівець Анатоль, на жаль чи на щастя, не Бонди.

Проте, усе, щось стосувалось мистецтва (а його в цьому романі вдосталь) – читалось, не відриваючи очей від сторінки. Мілошевський очевидно дуже добре вивчив питання зникнення та вивезення німцями великої кількості мистецьких творів із Польщі у часи Другої світової. Картини та художники, дилери та колекціонери, викрадачі та службовці. Їхній світ дуже захопливий. І трішки підморгує Дену Брауну. Але, як на мене, тут Мілошевський виграє. Бо крім того, має ще й гарну ідею. У вигляді екшену, трилеру та детективу, через перепетії, злодіїв та вбивства він розповідає про важливе, чи скоріш про нього нагадує. Про важливість пам’яті та памяток, і як важливо їх не втрачати, а якщо вже й так, то із відданістю за них боротися.

Що трохи журбинка: не усі герої мають стільки віддінків і граней, як би мені хотілось. злочинець, як не мене, геть вийшов янгольським. Мілошевський (мені так здалось) дуже добрий, і таким й змальовує своїх героїв. Дистильовано злющих поганців тут не знайшлось. Або це я вже на чорному гуморів та усіляких “Фарго” втратила чуття, не знаю)

Що посміхнуло: автор – щирий українофіл. Те, як він розповідає про Львів, українську їжу, українців – тішить наше око і шерстку. Приємно, звісно, коли так, а не як у всіх американських романах))

І окрема дяка за переклад. Очевидно Марія Шагурі та Юрій Попсуєнко дуже ніжно поставились до тексту. Особлива дяка за польський суржик шведки українською.)

Вердикт: якось візьмусь за трилогію Шацького (як тільки, відпочину від детективів) а там і до Кінга недалечко лишилось)