Трилер по-ідейному // “Безцінний” Зиґмунта Мілошевського

miloshewskyi

Шпигуни із Інґи перелізли в “Безцінного”.”Хай буде”, – подумала я.

Щоразу, коли я намагаюсь читати жанрову літературу, перші 50 сторінок мені хочеться це все діло закинути. На жаль (щиро так думаю), у мене немає нормального досвіду читання белетристики. Нормальної такої, із серіями, і без упину. Тож зараз змушена, наче із чистого аркуша, знайомити себе із такою літературою.

Мілошевський потрапив до мене не випадково. А завдяки дуже гарним відгукам на його перші переклади трилогії про детектива Шацького від людей, смакам яких я довіряю. І, на щастя, все закінчилось хеппі-ендом.

Про що: четвірка яскраво-голівудських героїв за наказом польського уряду береться за пошук (і викрадення!) відомої та зниклої картини – “Юнака” Рафаеля. Тут треба зупинитись, бо далі будуть спойлери і всяке таке.

“Безцінний” часом дуже хотів бути схожим на Джеймса Бонда, і тому мене розчаровував. Ось у цих кінематографічних моментах, хотілось вийти. Не через те, що вони погані. А через те, що вони занадто голівудські. І арт-дилер Кароль чи спецслужівець Анатоль, на жаль чи на щастя, не Бонди.

Проте, усе, щось стосувалось мистецтва (а його в цьому романі вдосталь) – читалось, не відриваючи очей від сторінки. Мілошевський очевидно дуже добре вивчив питання зникнення та вивезення німцями великої кількості мистецьких творів із Польщі у часи Другої світової. Картини та художники, дилери та колекціонери, викрадачі та службовці. Їхній світ дуже захопливий. І трішки підморгує Дену Брауну. Але, як на мене, тут Мілошевський виграє. Бо крім того, має ще й гарну ідею. У вигляді екшену, трилеру та детективу, через перепетії, злодіїв та вбивства він розповідає про важливе, чи скоріш про нього нагадує. Про важливість пам’яті та памяток, і як важливо їх не втрачати, а якщо вже й так, то із відданістю за них боротися.

Що трохи журбинка: не усі герої мають стільки віддінків і граней, як би мені хотілось. злочинець, як не мене, геть вийшов янгольським. Мілошевський (мені так здалось) дуже добрий, і таким й змальовує своїх героїв. Дистильовано злющих поганців тут не знайшлось. Або це я вже на чорному гуморів та усіляких “Фарго” втратила чуття, не знаю)

Що посміхнуло: автор – щирий українофіл. Те, як він розповідає про Львів, українську їжу, українців – тішить наше око і шерстку. Приємно, звісно, коли так, а не як у всіх американських романах))

І окрема дяка за переклад. Очевидно Марія Шагурі та Юрій Попсуєнко дуже ніжно поставились до тексту. Особлива дяка за польський суржик шведки українською.)

Вердикт: якось візьмусь за трилогію Шацького (як тільки, відпочину від детективів) а там і до Кінга недалечко лишилось)

Advertisements

2 Comments Add yours

  1. vityska коментує:

    Як я зрозуміла, це дещо схоже на “Щигля” Донни Тартт, тільки більш українофільське?:))
    Аж захотілося прочитати!

    Вподобано 1 особа

    1. ksenyak коментує:

      Ии, за кількістю мистецтва – так, це трішечки нагадує Тартт.
      Але все-таки текст жанровий, справжнісінький трилер-детектив. Тому із “Щиглем” порівнювати важко. Але, як і в Тартт, дуже цікаво читати про історію мистецтва та історії навколо картин.

      Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s