Почала я читати цей не худенький роман із двох причин: давно не читала нічого із сучасної російської літератури, та доплюсовуючи до цього декілька разів чула згадування про цю книгу на сайтах. Отак почала їздити на роботу із дивною тьотьою Мотьою під носом.
Це справжній російський роман. Товстий із декількома смачними та досить різноплановими сюжетними лініями. Із гарно вимальованими героями (вчителька, а потім коректор Марина, яка і є Мотьою, її чоловік ІТ-шник Коля, її син Теплий, подруги Тішка та Альона, журналіст-мандрівник Ланін, вчитель та історик Сергій …). Проте найкраще все ж таки авторці вдались характери Моті та Ланіна, більш гуманітарних осіб. Айтішник Коля часом здавався трохи смішним, особливо під час описів того, як він грав в комп’ютерні ігри. Також дуже гарними є історичні вплетення (історія із сім’єю Адашевих), щоденники, та описи фото, це все несе справжність.
Не сподобались дивні філософські відступи, які виходять поза рамки російського реалізму. Роман чудово читається саме як мила правдива історія із гірко соціальними проблемами пересічних росіян (багато в чому проблеми вторують і нашій українській дійсності). Як от проблема Тьоті Моті, яка виросла без батька, і просто не знала як треба себе правильно поводити із чоловіком, вона не мала того сценарію в голові. І тому страждала.
Не сподобалось закінчення, висновок. Можливо, в мені ще досі говорить певна наївність, але моє внутрішнє не сприйняло вагітності як вирішення усіх проблем. Народження дитини це чудово, це по-іншому, але на духовному рівні Мотя так і не зрозуміла як любити.. Чи може просто цього не було написано в книжці, вербалізовано. І ще, протягом твору було дуже шкода її сина, який так хотів усів любити, а вона просто забувала про нього на фоні своїх душевних проблем
Оцінка за шкалою Юрія Володарського: 5 (добре, але не ахті).
Етажерка 