books:| Читати на тверезу голову забороняється

Книжка: “Винарні” Ігор Померанцев, видавництво Meridian Сzernowitz

Кому: усім “підморгуюче око”, хто розуміється на алкогольних напітках, конєчно крім “язвенніків і трєзвєнніків”

Де взяла: дяки дорогуще колезі Каті Гончаровій. я знала, в кого шукати цю книгу.)

Мужчина із шармом Померанцев для мене (в дуже грубому порівнянні), наче Бруно Шульц. Народився в Саратові, навчався в радянських Чернівцях, живе в Лондоні, Німеччині, Чехії. Пише російською. Перекладають українською регулярно. Себе російським письменником на вважає. Періодично з’являється в Україні та зізнається в коханні. Працює на Радіо Свобода майже усе життя. Отак і не зрозуміло хто, звідки він і ким є. Поет, радіожурналіст, винолюб. На останньому наголосі – егегей! Його творчість із шульцівською не порівняти. Але “Винарні” без контексту важко читаються.  І чим далі читаєш її, тим менше розумієш, або більше, хто як.

Кістяк зрозумілий. Це книга про Вино. Саме із великої літери. Та ще більш про любов та про любов до вина. І якось важко під час поглинання цього сюрреалістично-енциклопедичного чтива не сьорбати червоне сухе, яким сам себе охрестив автор. Можна й біле, то вже як хто любить. Але чомусь атмосфера саме до цього сприяє. Виникає таке відчуття, що й сам автор періодично чимось заправлявся, щоб таке написати. Оця атмосфера п’яності, але зовсім легкої, супроводжує книгу до кінця.

Померанцев і вино – це тема глибша, за тему Померанцев і усе інше. Тут справді пристрасть і прив’язаність навіки. Винолюб розповідає про перше знайомство, залицяння, симпатії, і врешті любов. Яку не обираєш, а вона сама тебе обирає.

Енциклопедія вина поступово переходить в історію зрад. Хоча в радіо(!)повісті той адюльтер і не виглядає як такою зрадою. Герой їде в Іспанію писати та говорити, насправді пити вино, запрошує до себе вірних подружок, ті йому набридають, знаходить нових. При тому має жінку та сина. Жінка теж за ним гониться. Та відрізняється від усіх них єдиним – вона розуміє, що для нього вино більше кохання, ніж жінки усі разом узяті. І пробачає це.

Книженція добряче різноманітна. Інколи здається аж занадто. Тут проза, радіожанри і вірші. Історія та факти. Глянцевий папір та шурхуватий. І про малюнки, колажі та фото не забудьте.

На тверезу голову не варто за неї братись. Будеш думати, нащо тут так багато усього. До чого женщіни до вина, до чого в кінці вірші… А от під смачненьке каберне совіньйон усе в голові проясниться. І зайвих питань не виникатиме. Тільки чувство добра і гармонії

Померанцев це радіо, вірші та вино. Усе разом спробувати варто. От і я потрохи жуючи виноградну кров думаю, що за книгу обов’язково якось візьмусь ще раз. До речі, як писалось в одній із анотацій, вона чудово підходить, як ліки від зимової хандри та сірості.

Цитатка (не із Винарень, але від Померанцева):

Хотя бы четыре раза в году – зимой, весной, летом и осенью – я непременно пишу что-нибудь о вине. Такие уж у меня «Времена года». Что же это за «зависимость», «зависимость» от чего? Отвечу: от цвета (пурпурного, рубинового, бордового, золотистого, ржавого, багряного), от запаха (земляничного, крыжовенного, абрикосового, смолистого, миндального), от вкуса (терпкого, айвового, кедрового, чёрносмородинного). Я часто повторяю про себя: «Долой независимость!» Это как с любовью: зависеть от того, кого любишь – большая удача.

Прочитайте повністю, і відразу зрозумієте, чи змогли би випити на брудершафт із Померанцевим.

А тут трохи тверезого пана П. Розпитує пані Славінська.

Пс. Смачного вам вина та Померанцева. Постарайтесь не спитись)

Ппс. А чи є у вас книги, які гарно чимось запивати? Які саме? Чому?