“Сатанинські вірші” Салмана Рушді

З Goodreads: “Я знову купилась на вміння Рушді виплітати історії. Літак захоплюють терористи, він падає і двоє із пасажирів виживають, один із яких стає янголом, а інший чортом (ну в буквальному сенсі), і ти цьому найщиріше віриш, бо це ж Рушді.

Бабуся на британському узбережжі із мріями про коханого, і епілептична пророчиця оповита метеликами, і натомість майже страшне, але чітке, як ніколи ставлення до емігрантів. Бо якщо ти виглядаєш як чорт, то іншим вже апріорі бути не можеш. І ось ця умиротворена, майже катарсисна кінцівка. і любов. і ненависть. і заздрість. і те, що добро і зло досить змішанні за своєю сутністю речі. і багато чого прекрасного ще. усього я, мабуть, і не змогла осягнути.

Тому коли дочитуєш цю книжку до кінця, і згадуючи усі її велику історії із прокляттям, хочеться сказати “що?? невже це справді стосувалось цієї книжки?”

---

“Сатанинські вірші” – це один із тих текстів, за які просто так не візьмешся. Просто так не почнеш читати, насолоджуючись чистою літературою без передісторії. Бо передісторія у неї чи не найгучніша за останні декілька десятиліть в історії світової літератури. Так, це саме та книжка, яку палили на площах мусульмани, і через яку аятола Хомейні наклав на Рушді фетву. Більше про цю історію я писала у пості про автобіографію “Джозеф Антон”, тож якщо цікаво зазирайте.

А зараз про сам текст. Найбільше у Рушді мене тішить ось ця переконливість оповідача, де магічний реалізм, дуже нагальні проблеми, як от емігрантська тематика, перемішуються із драматичними історіями героїв. Так, тут люди падають із літака, і виживають! Так, тут люди перетворюються на янголів і демонів чортів! І ти цьому віриш. Звісно, у цьому всьому важко не помітити алегорії, важко не помітити іронії та магії, яку вплітає у цю всю історію автор.

Два головні герої Саладін Чамча та Джібріл Фарішта, перший британізований індус та власник “сотні голосів”, актор; та другий кіноактор з Бомбея, виконавець релігійних ролей (тут смайлик від автора, яких у творі багацько) потрапляють на літак, який захоплюють терористи. Літак звісно ж рано чи пізно (тут скоріше пізно) підривають, всі помирають, окрім двох цих. Але вони не просто залишаються живими, їм в нових янгольсько-демонських ролях потрібно переосмислити та змінити своє, та й не тільки життя. Тут можна було б довго переповідати сюжет, адже він вартий цього, але буду красти це задоволення.

Крім сюжету про Джібріла та Фарішту, є ще рід інших історій-сюжетів, які звісно виринуть в основному в напівнатяках та зв’язках. Це той самий зловісний сюжет часів зародження ісламу про пророка Магунда та його сатанинські вірші. Тут звісно найцікавіше те, що янгольські вірші Магунду наспівує ніхто інший, як новонавернений янгол Джібріл, знову смайлик). Звісно, тут є багато моментів, які для людей нераціональних будуть болючими. Але для решти, це досить іронічні речі, які ніяк не ображають і не обсміюють іслам. Також одна із найбільш магічний історій про Айшу, епілептичну пророчицю, яку замість одягу огортає хмара метеликів, і село, яке сформувалось навколо велетенського дерева. Чи історія про 90-річну стареньку Розу Даймонд, яка мала дуже драматичне кохання в Південній Америці, яке й досі її переслідує. Чи історію про емігрантську індійську родину, які тримали кафе, чи ідею Джибріла перетворити Лондон на Індію і багато-багато усього.

“Село Титліпур постало в тіні велетенського баньяна – отого єдиного монарха, що за допомогою численного коріння правив місциною понад півмилі в діаметрі. На цю мить вростання дерева в село і села в дерево стало настільки тісним, що вже годі їх було розділити. Деякі закутки дерева виявилися настільки затишним, що так зустрічалися закохані; в інших порпалися курчата. Бідніші трударі поміж товстезними частинами стовбура споруджували нашвидкуруч сякі-такі халупки і жили буквально всередині листяного покриву”. с. 207

Що насправді викриває Рушді, так це зневажливе ставлення до емігрантів в Британії (для мене епізод із чортом Фаріштою в поліцейській будці був найяскравішим та найвикривалішим); також зневажливе ставлення індусів-емігрантів, які емігрували, але продовжують не любити країну, в якій живуть, і зрештою найбільше людей лицемірних та злих. Ось і усі напади.

Про цей текст можна говорити багато. Кожний розділ заслуговує уваги. І зрештою, як писав хтось із західних критиків, Рушді знав, що він створив. Але не знав, на що може піти ісламська релігійна верхівка заради власної користі. Як на мене, історію “віршів” потрібно знати, але разом із самим текстом, щоб розуміти, що усе це навколо було створене штучно, і ця книжка, ніякої загрози жодній релігії не несе, скоріше навпаки. Це книжка більше про любов, ніж про ненависть.

Український переклад вийшов цього року до Форуму видавців у видавництві Жупанського. Переклав Тарас Бойко. Переклад цілком читабельний, щоправда, на початку знайшла одну фактичну помилку. Для тексту вона жодної ролі не грала (в одному з описів згадувалась акторка, а її назвали актором), але не дуже приємно. Далі за текстом нічого такого не помічала. Загалом переклад читається добре і дуже швидко, в першу чергу завдяки динамічності стилю Рушді, і перекладачу здається її вдалося передати.

Реклама