Жива і страхітлива Баборня

Що ж, скажу так, я від цього роману очікувала багато. Мені подобаються вірші Лаюка, і уривок здався дуже цікавим. Хоча оповідання із “Невимушених” видалось найслабшим. Але зараз не про це, а про “Баборню” (в-цтво ВСЛ).

Доповнений відгук із Goodreads, який написався по свіжих слідах, бо тримати у собі це було неможливо:

Якби могла поставила б 4,5 зірочки, бо книжка направду вийшла дуже хороша. І п’ять лише через те не поставила, що я жодній книжці зараз стільки не даю, і причина скоріше в осінній в мряці, ніж в літературних недоліках.

сюжет: головна героїня Марія Василівна прибуває в прикарпатське село на роботу. молода і зухвала вчителька-біологина відразу підлаштовується під місцеву атмосферу. їй доручають атеїстичний гурток. нею захоплюється директор школи. її ненавидять інші вчительки. її зваблює місцевий дон-жуан лісник. про диво у лісі, чоловіка-кдбешника, та інші жахіття далі читайте самі, не хочеться красти у вас задоволення. Тут краще поговорити про “як”.
Нарешті, нарешті, ще раз скажу нарешті можна почитати щось притомне, українське, динамічне, із нормальними героями, так, негативними, але ж так цікавіше. О, Марія Василівна, це скарб, такої ненависної, злющої, що ж, мерзенної вчительки варто ще пошукати. Але всі її мерзенності насправді дрібні, притаманні багатьом людям. Тому й з’являється оце незручне співпереживання.
Сама драматична історія можливо і не нова, нова – мова. Те скільки тут іронії та сарказму, оцих біологічних термінів (які наче розкладають світ на частинки, або ж перетворюють на справжнісінький підручник із біології), цього вималюваного життя.
Дивно, що молодий автор пише про радянські часи, про регіон, але водночас і не дивно. Бо в мене якось було прозріння, очевидне, аж більш ніж соромно (таке буває накочується, і сидиш нерухомо, не знаєш, що сказати), що оці всі радянські вчительки виховали нікого іншого, як нас, дітей Незалежності. І як від них відокремитись, як стати інакшими, якщо от воно, під боком, це минуле дихає тобі в потилицю.
Це книжка про таку собі егоцентричну істоту, яка все життя вважала себе центром світу, і не думала, що існують інші реальності. Тобто вона звісно знала про їхнє існування, але спокійно собі їх ігнорувала. Ох, скільки ж тут такого правдиво нашого, оцього ігнорування.
Мені ця історія не читалась легко, чи аж надто весело, тут цей сміх крізь камінь в горлі проходив, навіть не сміх, так піджартовування із сумними виразом обличчя.
Наскільки можуть бути страшні такі Марії Василівни, наскільки легко можна перейти межу, і стати такими, як вона.
Власне, тут мене вже почало нести, тож вирок один – читайте. Нарешті є сучасний український роман (можливо аж не так сучасний, як би хотілося, але все таки) із сюжетом!

І на додаток, що для мене най-най приємніше у цьому романі, так – це те, що він дуже живий. Героям – співчуваєш, у сюжет – віриш, читати часом страшно і гидко, але захопливо. А такого, погодьтеся, у сучукрліт трапляється небагато. Тому й стільки емоцій у моєму попередньому відгуку.

пс. Що таке баборня розповідати не буду, самі дізнаєтесь)