Про моє осіннє читання

Нещодавно для блогу Якабу я робила опитування серед колег книжкового, що вони читають/читали/будуть читати цієї осені. Ну і сама теж поділилась. Коментар вийшов довгеньким. Оригінал та відгуки моїх колег тут.

%d0%ba%d1%81%d0%b5%d0%bd

“Осіннє читання цього року для мене було майже тотально закручене навколо новинок Форуму видавців. Чи то новинок побільшало, чи якість зросла, чи то я піддалась мейнстріму. Тож в потязі до Львова, та й дорогою назад я дочитувала “Лялю” Яцека Денеля. Історія про старіння польської бабці та самої старої, імперської Польщі попала у яблучко. Цю книжку дуже приємно читати і розтягувати, як часом приємно завітати на чай до власної бабусі, і вислухати іншу версію того самого життя. Мій вересень і частина жовтня прийшли під знаком “Світил” Елінор Каттон. Я мала багато очікувань від роману, навіть в дечому його боялася. В результаті історія із XVIII століття про містечко в Новій Зеландії, про золотокопачів, повій та шахраїв виявилась просто дуже цікавим, товстим, гарно написаним трішки більше ніж детективом. Ідеальне чтиво для тих, хто не боїться товстих фоліантів. Між ними частинами проскочила збірка “Невимушені”. Попри усю попсовість назви і хіпстерний образ книжки вона також виявилась не такою, як я її уявляла.

Повість Катерини Бабкіної “Піф” змусили завмерти заціпенівши, Іри Цілик нагадала ностальгічні літні (кримські) вечори, Лівін в передісторії до “Бабиного літа” ледь не довів до сліз, а Артем Чех врешті опустив на землю, і нагадав, що є ще інші проблеми, ніж ті, які ми собі вигадуємо.  І врешті тут більше рації мала не передмова Любка Дереша, а післямова Володимира Єрмоленка. Адже ці історії не так розповідають про покоління невимушених, як про те, як ці невимушені стають дорослими, кожен болюче по-різному.

Десь між ними проскочило “Ціле життя” Зіталера, дуже лаконічна історія про життя дуже простої людини в горах. А ще у мене виникло враження, що це історія саме того чоловіка, якого Зіталер зіграв у Соррентінівській “Молодості”. Пам’ятаєте бороданя, що закохався у доньку режисера? Тож, якщо гори, просте життя, Австрія, лаконічність – це те, чого бажає душа, тримайте.

Зараз я читаю “Баборню” Мирослава Лаюка. І не можу не поділитись стишеним захватом (поки намагаюсь стримувати емоції), але в мене відчуття появи нового дуже класного письменника, із якого може вирости новий інший майже Жадан. Ні, ці автори майже не схожі між собою. Хіба що “Баборня” – це дуже інтенсивний динамічний текст із іронією та сарказмом на сталому фоні, із живими та страшними героями, яким чомусь хочеться співчувати. Сподіваюсь, кінцівка мене не розчарує.

На кінець осені в планах трішки серйозної літератури та підтягування хвостів – чекає свіженький переклад “Сатанинських віршів” Салмана Рушді, та Сельма Лагерлеф. А серйозність буду розбавляти чарівним Роальдем Далем. Сподіваюсь, нудно не буде.”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s