Муки #літо_читання

Як і обіцяла десь в мережах інтернету розповім про свої невеличкі муки пов’язані із флешмобом та про книжки, які читала і читаю зараз. Якось я собі вигадала, що це буде флешмоб для ламання власних звичок. Мені здалось це веселим і дотепним. А от на практиці, ех, усе не так. В першу чергу, я хотіла братись за нові жанри, читати таке, що зазвичай я не читаю (трилери, фантастику, детективи, ухх). 

І все було б чудово, якби не відпустка (ви скажете це ж у квадраті чудово!), так, ще й подорож на авто на море дозволила взяти усі книжки, які захочу! (ви уявляєте це, у такі моменти проявляється вся моя захланність). Тож в торбу із книжки пішли:

Емілі Бронте “Буремний перевал” – взялась читати, бо це аве-свята-вікторіанська класика, яку я безсоромниця не читала. У мене в голові звичайно були кадри із артхаусної екранізації Андреи Арнольд (можете уявити, що в мене було в тій голові), і я дуже приблизно пам’ятала героїв. Так от, можу тепер засвідчити, що атмосферу режисерці навіть дуже вдалось передати. Адже єдине, що я запам’ятала від нього це похмурість. Бронте мене ж спочатку веселила, потім ця веселість перейшла в істерику, і я постійно згадувала фразочку із огляду улюблених книжок Еліс Манро (In a 2014 Skype chat with Margaret Atwood, Alice Munro mentioned that she used to receive hate mail from people saying her stories are too depressing. She found this hard to understand, because books like Wuthering Heights made her happy.) Ну розумієте, після цієї фрази мене “перевал” теж веселив. І я все думала, що Бронте дуже навіть добре той Хіткліф вдався, і що зараз таких героїв не буває, і що зараз так не пишуть. Ох, ці захланні оповідачі. Це був цікавий досвід, скажу я так, але найменшого, чого я очікувала, що цей морок неочікувано вкінці закінчиться. Тож назвемо цей експеримент мороком із елементами веселої істерії.

То як воно усе в реальності виглядає

Десь між Бронте (бо я її читала навмисно тільки на ніч) було “Серце пітьми” Конрада. Назва говорить сама за себе. Так як книжку я ще не дочитала до кінця, але вже і так все зрозуміло. Вона разом із назвою і атмосферою добре пасує до моєї підбріки книжок, які виймають із тебе нутрощі, але так поволі, не поспішаючи. Гуд лак мені із дочитуванням. На щастя, я її не брала на море.

Далі була Ася Казанцева із її “Хто б міг подумати”, яка успішно мене витягнула із мороків, але всього на півтора дні. Про неї я обов’язково напишу цілий пост, бо гріх такого не зробити.

І врешті, щоб відволіктись я взялась за Кейт Аткінсонс та її “Життя після життя”, яке так самовіддано рекламує vaenn. Тут ключове слово “щоб відволіктись”, але хто ж думав, що в книжці, де йдеться про переродження головної героїні знову і знову буде про смерть?) Перші ж розділи мене майже “обезшкодили” смертями одного і того ж немовля різними способами. І тут я подумала, що в мене немає шансів на веселішу книжку. Що це доля мого #літа_читання. На щастя, із цієї книжкою згодом усе склалось. І зараз я її готова обіймати, і часом так і роблю. Бо вона мега крута і про неї треба так багато говорити, що одного речення не вистачить точно.

Між тим я встигла за пару годин (а може й за одну) прочитати “найвідвертішу книжку для підлітків”, як прийнято зараз казати “Бути мною” Анни Хьоґлунд, і я вам скажу, що проблеми підлітка виглядали на фоні усього всього дуже навіть заквітчано і мило.) Ось тут можна прочитати про неї більше.

Між тим усім ще встиг проскочити “Загадковий нічний інцидент із собакою” Хеддона, книжку, яку я теж хотіла прочитати, але наразі не збиралась. Проте знайома дала її почитати. Досвід був цікавим, але не геть новим. Новим було розуміння, що герої-аутисти-із синдромом Аспергера є апріорі цікавими, і часто їх використовують для створення цікавих історії. І тут мені навіть згадалась моя улюблена Сага із “Моста”. Врешті в огляді я про все розповіла.

Ще десь між тим, на самому початку були “Автохтони” Марії Галіної. Фантастичний роман із дією у Львові, який написала російськомовна начебто українська письменниця. Я на нього такі класні відгуки читала, що заінтригована по вінця. Але купила (чомусь?) в українському перекладі, і зараз жалкую. Початок мені не пішов із двох причин: перша, то цей самий переклад (але братись вдруге буду, може звикнеться), тут навіть не якісь помітні хиби кидаються в очі, а саме відчуття “що це переклали з російської”, і друге там якась типу-радянська атмосфера, а я так про радянське ще недавно в Улицької начиталась, що мені геть-геть цього не хочеться. Щоправда надії прочитати цей роман мене ще не покидають.

Ще згадала, серед морських книжок у мене була збірка горрор-оповідань “Що ховається у сутінках”. Встигла поки лише Кінга прочитати, і він мені на фоні Бронте геть котенятком пухнастим виглядав. Це щоб ви розуміли між чим я могла обирати.

Тож, досі найуспішніших експериментом мого #літо_читання залишилась “Кораліна” Ґеймана. Там було чисте-прозоре-як-шкло задоволення від усього в купі – перекладу, історії, оформлення. Зрештою, я теж про неї вже все-все написала.

Цей пост не без моралі присвячую думці про те, що якщо ставите над собою експерименти – будьте готові до невдач, або не будьте, то буде веселіше. Це ж як ми нащодавно із Ксенею Сокульською недавно говорили – “дистильовано чисте “горе от ума” (цитата Ксені). Навигадуємо собі якихось челенджів, а потім мучимось. Ще й ніхто нас не змушує це робити. Всьо самі, самі.

Вдалого #літо_читання і гарних книжок!