#літо_читання: Кораліна – історія про хоробрість

Останнім часом я читала багато серйозних і реалістичних книжок. І так начиталась, що аж страшно стало. Тому одним із жирних пунктів для #літо_читання стала нереалістична, фентезійна, часом дитяча література. А до того ж я давно мріяла почитати Ґеймана, і нічого дивного в цьому немає (поки спроба із “Американськими богами” провалилась пару років тому, я взялась удруге, в полегшеному варіанті).

Писати про твір, який отримав купу премій (бестселер Нью-Йорк Таймс, Г’юго, Брема Стокера, журналу Локус та Неб’юла), не те, що невдячна справа, а дуже незвична. Ти наче отримуєш неймовірний подарунок, і тепер намагаєшся описати його неймовірність, хоча й так уже все зрозуміло. Тож сфокусуюсь я саме не українському виданні. Розумію, що більшість завзятих читачів вже давно прочитали “Кораліну”, подивились фільм Бертона, та послухали аудіокнигу, начитану самим Ґейманом (до слова, два останні пункти мене ще чекають).

Якщо взяти докупи усі складові саме цього видання “Кораліни” (КМ-Букс, 2016 рік), то і виявиться, що це саме той неймовірний подарунок. У нашому видавничому житті, на жаль, не често можна зустріти ідеальне поєднання гарний текст+доречна, креативна обкладинка+якісний папір+чудовий переклад (порядок випадковий, не звертайте увагу). А тут усе співпало.

Історія. Я не читала Ґеймана раніш, і не є фаном страшних дитячих історій, принаймні зараз. У дитинстві такі історії  ж навпаки були улюбленими. Тому Кораліна для мене стала такою пригодою на день, коли можна забути про все, сісти під сосною в Голосіївському парку і прочитати книжку за пару годин. Якщо коротко, це історія про дівчинку, що від нудьги потрапила в інший світ, паралельний світ, і не стільки прекрасний, як страшний. Чим купила мене ця історія – героїнею. Всі вже знають, наскільки я помішана на героях. І тому допитлива дівчинка, яка вчиться не боятись, або ж разом із страхом долати проблеми – це дуже гарний герой. Це герой, який врешті вчиться розрізняти справжнє і вигадане, та цінувати перше. А ще мені надзвичайно сподобався кіт. Саркастичний та розумний. Це може перший кіт-герой, з яким би мені хотілось подружитися). Зважаючи, на мою виразну собачатність. І до цього всього – деталі й атмосфера.Оці всі живі правиці, щурі на головах, привиди дітей за дзеркалом та ґудзики замість очей (ох, як гарно), до речі, для останніх перекладач Олександр Мокровольський використав слово ґудзиці. І переклад – це окремий пункт для захвату.

 

Ілюстрації, папір, обкладинка. Малюнки до книжки створював друг письменник Дейв Маккін. Про це та історію написання цієї історії Ґейман розповідає у передмові. Мені дуже лягла на душу стилістика. Здається, такими й мають бути ілюстрації до страшної дитячої книжки. Ще вони схожі на коміксівські. Папір якісний, білий, його приємно торкатись, за це дякую видавництву КМ-букс. Із обкладинкою, як на мій непрофесійний погляд, усе гарно. Вона є практично копією оригінальної обкладинки. Хочеться, щоб видавці так частінш робили, якщо не має гарної ілюстрації та свіжих ідей – оригінальна обкладинка часто є набагато приємнішим естетично варіантом, ніж склепана на швидку руку, зате своя.

І переклад. Ця робота приклад тих текстів, які ти не лише читаєш, а й начебто “вчиш” мову. Ти розумієш, наскільки українська може бути самобутньою, багатою, класною. Мокровольський вигадує слова, і вплітає їх так, що вони якнайорганічніше вписуються саме в цю історію. Я її, щиро кажучи, не уявляю, в іншому укр.перекладі.  Розумію, що не всі люблять, коли із мовою умовно кажучи “граються”. Але я справжній фан неологізмів, вигаданих слів, діалектизмів, і всього того, що створює атмосферу тексту, але не шкодить йому. Тому у геть чистому захваті читатиму інші переклади пана Мокровольського (а є “Хоббіт” та “Володар перснів”, також “Улісс”, так це саме він завершував переклад, початий разом із Олександром Терехом) замість того, щоб засоромлено відводити очі, що досі не читала. Тим паче, ці обидва тексти вписуються в тематику флешмобу.

А ще мені консультантка із Книгарні Є порадила, якщо сподобається “Кораліна”, читати “Викрадача вічності” Клайва Баркера, нещодавно вийшов у ВСЛ, що думаєте?

І сам процес читання