Поправки не допоможуть

Часом читаючи якусь книжу я переглядаю відгуки рендомних читачів із усього світу. Так учора я наштовхнулась на щось таке, типу “це дуже крута книжка, але я більше нічого Франзена читати не буду”. Ось приблизно таке на половині шляху у мене виникало відчуття.

хто: Франзен 56-річний американський письменник, якого повсякчас порівнюють із Толстим, та тішаться ним. А також той, хто обурився після потрапляння до списку читання Опри, бо казав, що через це його книжку не будуть читати чоловіки (ох, яка ж це неправда), а потім ще й дякував. Ф. написав поки три гучні книжки (“Поправки”, “Свобода” і “Purity”) і ще декілька не таких гучних. Франзена деякі обожнюють і радять за будь-якої нагоди, а деякі кажуть “ну це занадто”. Хтось називає його романи головними в столітті, хтось це заперечує. І обидва мають рацію.

що: “Поправки” – це роман 2001 року, який здобув 1) National Book Award for Fiction 3) James Tait Black Memorial Prize та став фіналістом Пулітцерівської та Фолкнерівської премій. На нього навіть думали знімати серіал в 2011, але потім режисери здались і визнали його занадто складним для екранізації.

про що: “Поправки” – це роман-зріз, роман-мікс-американських траблів в одному флаконі. Головні герої – члени сім’ї Ламбертів. В усіх із них є депресія, проблеми на роботі (трішки менше) та із родичами, в усіх маленькі сексуальні збочення (але не такі як у маніяків, а такі домашні, родинні, причиною яких звичайно ж є епізоди з дитинства та виховання). Врешті, Ламберти – це така середньостатистична успішна сім’я, яка насправді такою не є. І поправки тут не допоможуть.

тато Альфред – колись тиран,  зараз старий, який має Альцгеймера. винайшов типу революційні ліки, які в нього фактично вкрали. Ненавидить усіх. Має депресію.

мама Інід – домогосподарка, яка провела життя страждаючи від тирана чоловіка, але страшенно кохаючись у дітях. Заздрісна, дріб’язкова.

Гаррі – старший син, розумник і молодець, а виріс середньостатистичним бізнесменом, який створює на людях імідж ідеальної сім’ї, а сам не може поговорити із власною дружиною. Має депресію. Принаймні так думає дружина.

Чіп – середній син, протилежність Гаррі, гуманітарій, із кар’єрою викладача у вузі, цілком успішною і успішно зруйнованою через наркотики та стосунки із студенткою (досить збочені стосунки). Повільно деградує. Має депресію.

Деніз -молодша донька, розумниця, успішний шеф-кухар, проте розведена, із чоловіками трабли.

“Поправки” – це таке собі змалювання американської сім’ї в найгіршому варіант у плані стосунків. Бо зовні наче у них все і ок. Ну хіба що крім Альцегемера. “Поправки” б’ють вас по голові своєю правдою. Тут немає ніяких просвітлінь, позитивізму, американської віри у силу думки чи чогось такого (хоча он Гардіан ствреджує, що роман смішний, тому хто зна). Вони дадуть по голові своїми 600 сторінками, і навіть не спитають. І після точно не захочеться читати а) товстого роману б) із соціально-депресивним нахилом в) про сім’ю-невдах г) американців. Захочеться просвітління, оповідань, британського гумору Зеді Сміт, філософського погляду на речі Джуліана Барнза, або навіть умовної казковості Донни Тартт.

як: насичено, сюжетно, багато роздумів, і розлогих описів ситуацій та особливо сцен, які потім стануть патологіями для героїв. саме через це книжку і цікаво читати. бо умовно, якщо на 20 сторінках описується побутова сцена (звична на перший погляд), яка розкриває майже усі характери сім’ї, це круто. Якщо що, я згадала епізод із Чіпом за столом.

І ще про Толстого. От якраз через усе те, про що я писала, Франзен принаймні в Поправках мені його нагадує лише в одному – докладному описі на прикладі однієї сім’ї цілого суспільства. За це власне його і цінують. У решті – Толстий набагато легший, ідеалістичніший. А Франзен любить побурчати, ну що тут, ми всі любимо.

кому читати: тим, хто хоче дізнатись більше про сучасну американську літературу, втомився слухати “а я читала Франзена”, любить романи про проблеми сучасного суспільства із головним питанням “а в чому сенс”, готовий до купи депресій у тексті, любить американські серіали із соціально-депресивним нахилом. Не читати, якщо хочеться чогось легкого, веселого і лаконічного, якщо любите світло в кінці тунелю.

що роздратувало: згадка про Україну в одному реченні. типу – “ууу, яка нудна країна, я б не хотіла тут жити”, – подумала Деніз. У мене таке враження, що я полюблю будь-якого американського модного письменника, який не робитиме так. ну не вже не можна без оцього?

Висновок такий роман непоганий, але не мій. Можливо, читатиму колись ще Франзена, але не зараз.