books: | Український детектив 20-их – трохи Фантомаса, Бонда та чекістів

що: “Постріл на сходах. Антологія детективної прози 20-30х років XX століття”, видавництво Темпора, упорядник Ярина Цимбал, 2016 рік

кому: поціновувачам детективів та укрліт, фанатам 20х-30х років, тим, хто ходив на курс про український авангард минулої осені в Closer

навіщо: щоб дізнатись, як виглядали перші українські детективи; яка була масова література у 20х; що українські письменники можуть писати цікаво, захопливо, авантюрно, та ще й людською мовою; якщо Хвильовий це надто депресивно

---

 

Читати антологію детективної прози 20-30х років я взялась підготованою. Цієї осені в Клоузері був чудесний цикл лекцій Український авангард, які організували Bartleby and co ( це не реклама, я просто їх люблю), а читала та сама Ярина Цимбал (ось тут чудове інтерв’ю пані Ярини). От не дивлячись на слякоті, дощі та інші погідні негаразди ми відвідали їх майже усі! І не пошкодували. Бо стільки всього цікавого про українську класичну літературу я, мабуть, давно не чула. А Віталік і геть вперше, бо потім всім, кому тільки можна розповідав про побачене, почуте, і питав, чи ви знаєте, хто такий Йогансен.)

Тож, коли на одній із лекцій пані Ярина анонсувала вихід антології/й в серії “Наші 20ті”, у мене руки засвербіли. Першу збірку присвятили детективам. Не скажу, що я дуже люблю цей жанр, але часом виникає бажання до пригод та розгаданих злочинів. Та тут мене скоріш зацікавила приставка “українські” та “20ті”. Лекціями нашу цікавість добряче розігріли. 

Як пояснювали упорядники, твори обирали ті, які хоч якось пасували до жанру детективу. Тому, хоча й перші два твори авторів Дмитра Бузька та Гео Шкурупія мають начебто кримінальні сюжет із натяком на розслідування, до детективів їм ще ох як далеко. І те, що саме ці два автори стоять на початку стало таким собі антизатравлювачем. Замість того, аби зацікавити ще більш читача, вони викликали яке не яке, але розчарування. Розумію, що Шкурупій це авангард, і початок: “Вечір надійшов швидко й непомітно. Він підкрався хижо, як підкрадається леопард, стрибнув і накрив своєю плямистою шкурою здобич”, звучить красиво і незвично. Проте на обкладинці нам обіцяли масове, сюжетне чтиво, а його нема. Якби, я була менш підготованим читачем, могла б далі і не читати. Те саме із Бузьком, ідеологічна історія про службовку Льолю навіює думки, що нам підсунули літературу із таким вже радянським нашаруванням, що його не дуже б хотілось і бачити, або принаймні воно не було головним. Проте в обох авторів дуже цікаві біографії, і не дарма із них починається знайомство.

Та далі у збірці справедливість налагоджується (тут оплески). З’являється Юрій Смолич із заплямованою, як спина леопарда біографією, проте чудовим стилем та історіями. Після прочитання першого твору, кримінальної новели “Мова мовчання” виникло бажання відкласти книжку і більше нічого не читати. Не хотілось “затьмарювати” враження. Йдеться мова про цілком феміністичний твір, присвячений темі абортів. І в цій новелці усе так болісно і чітко зображено, що муравлі по шкірі і хочеться пожати руку Смоличу. Дуже приємно було відчувати співчуття автора.

Повість “Господарство доктора Гальванеску” – це така суміш історій про Фантомаса, пригод Бонда та “Десяти негритят” Агати Крісті. Є класний, доволі сучасний сюжет (таємничий пан робить із людей роботів і використовує їх в господарстві), крута героїня Сахно, яку частіше так само і називає автор, а не по імені, яка й виконує роль так званого Бонда та незвичні декорації в маєтку в Молдові. Ці три речі Смоличу дуже класно вдались. Звичайно, ця як й інша історії мають в собі ідеологічну кінцівку із “націоналістами та ворогами радянського народу”. Але тут це грає таку другорядну роль, і відчувається, що автор про це писав, тільки через те, що треба було. Остання у збірці історія “Півтори людини” вже більш зашкалювала радянськими ідеологічними штучками, і крім декількох цікавих сцен здалась мені доволі нудною. Проте цій збірці я найбільш завдячую саме знайомству із Смоличем, як автором. Його захотілось читати ще. Якщо що, цікава стаття ( і не одна) про нього виходила в журналі “Країна”.

Четвертим автором у збірці став Юрій Шовкопляс, автор найбільш схожих на класичні детективи історій. Його “Проникливість лікаря Піддубного” є цілком милою підбіркою-серіалом кримінальних історій із натяком на Холмса-Пуаро. Серед них є більш і менш вдалі за сюжетом, із меншими чи більшими ідеологічними вивертами, проте читаються вони легко і цікаво. Грає їм на руку те, що вони усі різні – про село, Харків, морські подорожі, грецький порт, а також короткі. Читання схоже на перегляд короткого детективного серіалу. Розчаровує плоскість майже усіх героїв. І власне, крім як за Піддубним, немає за ким спостерігати. Але як на першого детективного героя, він має усі класичні риси – самотність, гострий розум та логіку, високий рівень цікавості до всього і особливо до людських конфліктів, деяку нахабність та закручені вуса, точно Пуаро). А рахуючи те, що це герої одного і того ж часу, виглядає Піддубний досить органічно.

Історії легко читаються, не дивлячись на невелику кількість застарілих слів. Навіть легше, ніж сучасніший Юрій Косач). Проте редактор зазначив, що збірку “підчищали” і от мене це трохи смущає. Бо як насправді виглядали ці детективи ми вже не дізнаємось (беручи до уваги їхню унікальність, більшість творів зі збірки перевидаються вперше). Або хоча б хотілось би дізнатись наскільки сильно вона редагувалась, які слова прибрали і чому, тоді б моя душа була спокійна. А то вже сниться, що я випитую у Стукала, що він звідти повикидав.) АПД. Пані Ярина відразу пояснила, що з творів у “Пострілі на сходах” не викинули жодного слова. А “підчищали” означає тільки узгодження з сучасним правописом, і це ніяк не стосується лексики і слововжитку.

Збірка звичайно не зможе посунути сучасних детективів, це все таки продукт свого часу. Проте сама її поява цікава і важлива. А ще вона була би цікава наприклад дітям в школі. Які українську літературу звикли лише ненавидіти і поскоріш забувати. Це така своєрідна альтератива стражданням, кріпакам, філософії та чекістам, із зрозумілими образами та сюжетами. Чому б і ні.)

І звичайно, класно, що крім детективів начебто в недалекому майбутньому обіцяють антології репортажів, любовних історій, жахастиків та інших прекрасностей. Потерли руки, чекаємо).