books:| Наважитись читати Герту Мюллер

 

Довго не могла видихнути після того, як дочитала останню сторінку “Гойдалки дихання”.  Роман нобелівської лауреатки, німецько-румунської письменниці Герти Мюллер. Я, здається, її полюбила ще до того, як прочитала хоча б один її твір. На курсах ми читали її одне оповідання. Мені в’ївся в голові стиль. Такого я раніш не читала. Це ні на що не схоже. Ось це і крутилось в мене голові. Тому дуже чекала повноцінного читання. Потім у мене з’явилась “Гойдалка дихання”. Відкладала її постійно. Декілька людей казали, що це страшно. Я і сама передчувала, що це страшно. І навіть прочитала декілька сторінок і відклала. До більш підходящого настрою. А потім настав цей непроглядно-сірий грудень.

Герти Мюллер не варто боятись, скажу вам відразу. Не дивлячись на похмурий сюжет, книга якась в корінні своєму життєрадісна. Розумію, що більшості, хто читав, ці слова будуть виглядати дивно. Вона розповідає про трагічне, зовсім не маніпулюючи читачем. Чомусь мені згадався у цьому Ерленд Лу, але в нього сюжети несерйозні (не говорячи про “Доплера”). Вони дотичні якоюсь граничною щирістю.

“Гойдалка дихання” це роман про німецьких полонених та їх життя у трудовому таборі на Донбасі в 1945-50 роках. Отож, цей роман це шанс побачити Донбас із іншого боку, очима іншого. Тут згадується Краматорськ, Ново-Горлівка, Кривий Ріг, Ясинувата. Події відбуваються у пустих, богом чи невідь-ким закинутих степах.

“Сільська дорога була в ямах і вибоїнах, вантажівка підстрибувала на них, проїжджаючи повз розкидані у просторі оселі.  У деяких дворах височіла кропива по пояс, а серед неї стояли залізні остови ліжок, на яких сиділи білі кури, вихудлі, як шматки хмар.”

Але більшою мірою це роман про голод. Саме через це, я б радила прочитати його геть усім. Більшість, що писали українські автори про голод та Голодомор виглядає не так переконливо, як “Гойдалка”. Читаючи її, його можна відчути животом і трішки головою. Можна відчути страх та янгола голоду, який і є фактично головним героєм твору.

“Янгол голоду з відкритими очима рухається тільки в один бік. Він ходить колами, все ближче і ближче, він балансує на гойдалці дихання. Він знає, де у мозку міститься туга за домом, а у повітрі – глухі кути.”

Хоча головною ключовою особою розповіді є німець, який виріс на території Румунії Леопольд Ауберг. Він потрапляє до табору 18-річним. Його забирають як гея-порушника. У таборі він проживає п’ять років. Найбільш його спогади пробирають через побутові подробиці. Лео розповідає як готувати лободу, та як вона змінюється восени, як волоссям померлих затуляли віконниці, як перше, що робили полоненні після смерті одного із них, роздягали та забирали його одяг, як обмінювали одяг на сіль та цукор.

“Моя мати й особливо мій батько, як і всі німці у маленькому містечку, вірили у красу русявих косичок і сніжно-білих підколінок. У чорний чотирикутник вусів Гітлера й у трансільванських саксів як у справжню арійську расу. Моя таємниця з самої уже суто тілесної точки зору була надзвичайно огидною.”

Мати Герти Мюллер також була в такому таборі. Але ніколи їй не розповідала про цей досвід. Книгу їй допомагав писати поет Оскар Пастіор. Разом вони їздили на схід України. Він і став прототипом головного героя.

“Гойдалка дихання” це також і роман-поезія. Він увесь зібраний просякнутий образами-метафорами. Від яких неможливо позбутись, і якраз вони підсилюють історію, роблять її яскравішою, такою наче структурно-виразні мазки олійної фарби. Це і всюдисущий янгол голоду, і та сама гойдалка дихання, яку Марк Білорусець називає самим життям, і велика біла свиня, і лопата-серце. Це всі живі образі, у деяких моментах ще більш живі, ніж люди, що там проживають.

“Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене. Вони хочуть вирвати мене серед ночі зі сну і депортувати назад, у табір, цього їм треба. І оскільки вони приходять усі нараз, то не обмежуються самою лише головою. Мій шлунок стискається і піднімається до горла. Гойдалка дихання збивається з ритму, я починаю задихатися.”

Це роман про систему, яка повільно і поступово повністю знищує людину. Не дивлячись на те, ким вона була. Якої статі, національності, орієнтації, рівня освідченості. Для тоталітарної системи усе це немає значення. Лео розповідає історію, як його тіло повністю знищило його мозок, а потім і саме кудись ділось. Залишився лише янгол голоду та гойдалка дихання.

“Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм”.

На кінець додам беріться обов’язково за український переклад. Він чудовий. Перекладала Наталка Сняданко.

---

 

Дотичне:

Про пошуки власної сім’ї та ідентичності іншої німецької письменниці із київським корінням Каті Петровської можна почитати в огляді роману “Мабуть Естер”.

Або ж дізнатись про один із найкращих роман нового століття німецького письменника Вінфріда Зебальда “Аустерлітц”, у якому людина, яка втратила ім’я під час Другої світової війни, але зберегла життя, намагається згадати, ким вона є насправді.