Мені, мабуть що, пощастило, я встигла прочитати книжку-переможця ще перед фіналом Книги року BBC. І щиро кажучи, результати мене здивували. Махну вдалось цього разу обігнати вже йменитого двічі лауреата Юрія Винничука із історично-магічно-пригодницьким романом “Аптекар” та нашумілого у мережах, із купою відгуків від читачів роману Андрій Любки “Карбід”, а також живого класика укрліт Валерія Шевчука та молодого автора Артема Чапая.
Хто такий Василь Махно
Василь Махно – письменник-емігрант, який вже 15 років мешкає у Нью-Йорку. Збірка оповідань “Дім у Бейтінг Голлов” його прозовий дебют. Автор досі писав поезію і вже має десяток виданих поетичних збірок.
Із чого і про що книжка
У збірці “Дім у Бейтінґ Голлов” вісім оповідань. Чотири про Нью-Йорк та інше закордоння та чотири про Чортків на Тернопільщині, батьківщину Махна. Вони мають різний обсяг та стиль верстки. У деяких діалоги виділяються звичним для нас тире, у деяких лапками на закордонний манір, а у першому, яке й дало назву збірці, узагалі немає абзаців і увесь текст злився докупи.
Якщо перейти до головного, то мене найбільш зачепили у цих історіях змалювання атмосфер, оточення та світу емігрантів. Із цієї причини улюбленим оповіданням стало “Бруклін, 42 вулиця”. Із нього я відчула та побачила, як живуть в Нью-Йорку мексиканці, китайці, поляки, індуси та українці. Як живуть разом в одному середовищі. Як перевозять за океан свої маленькі батьківщини, наприклад святкуючи День Делятина. І тим паче, це цікаво читати, бо текст написаний про Америку українською, не перекладений із інших мов. Він живий і зрозумілий нам.
“На пагорбах парку мексиканці з ранньої весни і до пізньої осені грають у футбол, на який дивляться їхні багатодітні родини, попиваючи холодні напої і заїдаючи час вареною кукурудзою. Мексиканці мають багато часу, може, тому вони постійно їдять і грають у футбол. У футбол вони грають навіть мовою, кидаючи круглі слова один одному в обличчя, з широкими усмішками кукурудзяних зубів.”
“З дитинства у Сьюзен сиділи у голові, наче птахи у гніздах, німецькі й українські слова, які вона плутала, розмовляючи то з мамою, то з батьком.”
Про симпатичний Нью-Йорк
Нью-Йорк у Махна дуже симпатичний, він наче зійшов із американських улюблених нами мелодрам. І в “Домі”, і в “Соло дрозда”, і на тій же 42 вулиці. Ці оповідання наче короткометражки. Без проблем крутяться у нас в голові образи Брукліну, американського старого дому музиканта із дроздами в садку, індійський штат Керала.
“Будинок став великий, мов океан. По даху гучно бігали білки, відчуваючи, що вітри приносять вільгість весняного тепла. Я стояв при вікні, тримаючи в руках бінокль, боячись навіть подивитися, якого кольору сьогодні хвилі.”
Оповідання “Дому у Бейтінг Голлов” – це історії розпаду, розставання, прощання із минулим життям. Автор накручує із кожною сторінкою важливість тих чи інших стосунків, а потім розбиває їх одним легким порохом у нас під носом.
“Наврікат пахла всіма запахами своєї землі. Перед будинком із напнутим полотняним простирадлом замість дверей у пилюці сиділа коза. За тризірковим готелем, у цетрі мільйонного міста”.
Українські історії, як от “Капелюх, дактилі, сливи” змальовують цікавий період, 1939 рік, захоплення совєтами Західної України. І не дивлячись на симпатичні моменти, сама історія у мене розпалась в голові на друзки через велику кількість героїв та міністорій, які хотілось скоротити та ще більш увиразнити. Тому так на тому фоні вирізнявся емігрантський досвід. Можливо, тут справа у дистанції, яка зіграла роль, при чому як у географічній, так і часовій категоріях.
Про образи дому в оповіданнях
Майже у всіх історіях фігурує дім. Новий дім, який здобувається, старий, який тримає у собі попередні життя, і якого хочеться позбутись; дім, як велика емігрантська комуна, в якому відособлене життя неможливе; дім покидання, яке віщує історичні зміни; а також численні наймані квартири та готельні номери, які лише стають свідками випадкових вибухів пристрасті та почуттів, які за умови іншого перебування стають неможливими.
Оповідання Махна ні чим не відштовхують, але і не вражають. Їх приємно читати, ховаючись від холоду та похмурої зими. Ковтаються вони легко, як горнятко теплого чаю. І так само легко і забуваються.
А огляд на іншого фіналіста премії роман Юрія Винничука “Аптекар”, читайте тут.
Етажерка 