books: | ҐонзоУкраїна Зємовіта Щерека

Цього року мене менш тягнуло на репортажі, але все таки за один я взялась. Цю книжку із заманливою і довжелезною назвою написав польський журналіст Зємовіт Щерек. І все би було в ній добре, якби вона не була про Україну.

Зізнаюсь, давно в мене вже аж таких суперечливих почуттів не викликав нон-фікшн. Але якщо трішки копнути в сторону жанру, тут нічого дивного немає. Щерек вважається одним із найвідоміших представників гонзо-журналістики у Польщі. Та й цю книжку називає не журналістикою, а літературою. Пише переважно про Східну Європу, а точніш про все, що східніш його батьківщини.

Трішки про сам жанр. Гонзо передбачає участь журналіста у подіях, про які він пише, а ще у нього цілком прийнятна нецензурна лексика, алкоголь, наркотики, і усе, завдяки чому начебто читачу це має бути цікаво читати. Субєктивність лежить у самому понятті гонзо-журналістики. І от після цієї книжки, я зрозуміла, що не мій жанр.

Зберіть тепер докупи усе вище описане і уявіть, що таким чином написали про Україну. От і майте “Мордор”. Частину книжки займають описи пиятик, нюхання кокаїну та інших наркотиків, загравання із дівчатами та паралельною оцінкою навколишньої реальності. Спочатку це не так дратує. Книжка починається із подорожі до Дрогобича, куди з’їжджається польська молодь, як у місто Бруно Шульца. Шульц письменник цікавий, і в нас про нього знають досі дуже мало людей. Далі оповідь перетворюється у пошук бальзаму вігор, якого прагнуть начебто усі поляки, що приїжджають в Україну. Чимдалі пиятик стає все більше, а України все менше. У книзі траплялись смішні моменти, і цілком нам зрозумілі. Жахливі маршрутки і автобуси. Російські туристи в Криму, яких Щерек порівнює із медузами. Бабуськи, що торгують крамом на базарах. Цікавий розділ про сепаратистські настрої Закарпаття. Але між тими моментами був суцільний трешак. І під кінець автор звалився у таке, що це було гидко читати. Хотілось книжку викинути у смітник.

Ну, так воно й склалось, що я професійно почав займатись вигадками. Брехнями. Беручи справу більш фахово – зміцненням національних стереотипів. Найчастіше – паскудних.

Це вигідно. Бо нішо краще в Польщі не продається, як Schadenfreude (зловтіха із нім.). Я добре це знаю. Вистачило мені написати кілька текстів на тему України, витриманих у тоні гонзо, і вже я отримував замовлення. Я епатував в цих текстах українським гапликом і бардаком.

Ще цікавішим виявляєтсья сама мета подорожі в Україну Щерека і таких, як він. Деяким чином ця книжка не так про українські реалії, як про таких мандрівників. В даному разі поляків. Які їдуть в Україну лише із однією метою – самоствердитись. І Щерек про це щиро зізнається. Але на фоні усього описаного, виглядає це більш цинічно, ніж щиросердно. Такий собі антипутівник вийшов. До речі, Києва у книжці немає.

Дніпропетровськ, ах, Дніпропетровськ. Тут і там зблискували фрагменти Заходу, але вони були вкриті важким, як сажа повітрям. Фрагменти, посаджені в контекст східної пустки.

…

Або місто Хмельницький, яке було створене тільки і винятково для того, щоб дратувати. Хмельницький нагадував радже тюремний дворик для прогялнок, ніж місто, – прогулянки ним були такі самі приємні, як і його приязність.

…

Інтелігентський Львів мав специфічний підхід до поляків. Він був дещо схожим на ставлення поляків до німців: суміш відрази та захоплення, презирства та захвату.

…

Запоріжжя було гігантським селом. Головна вулиця – Леніна – була кільканадцятиметровою колодкою, що впала в заболочений степ.

Так, в Україні багато трешаку, і я із цим не сперечаюсь. Але якщо людина, яка ніколи не була тут, прочитає цю книжку, як книжку про Україну, вона буде сприймати Україну, як країну мудильської міліції, алкоголіків, гопніків, старих бабів і проституток. Позитивних героїв у Щерека не знайшлось. І чомусь мені було не смішно.

Закінчується оповідь повним асбурдом і вибаченнями автора за цю книжку, але кому вони потрібні, скажіть.

Можливо, її варто читати тим, хто сприймає країну занадто ідеалістично. Можливо, тим, кому в житті не вистачає трешаку. У книжці, не дивлячись на усе, багато правди. Страшної і смердючої, нічого не поробиш. Але ж є й інший бік, якого у книжці я не знайшла.

Тут можна було впиватися локальним гардкором, як впивалися ми – бідні п’яні дурні з калічної країни, які раділи, що їм вдалося знайти ще більшу каліку за себе.

У мене після неї ще лишилась віра, що не всі поляки (а тут можна сказати й іноземці загалом) сприймають Україну, як країну трешу і далекого дикунського сходу. Принаймні один мені знайомий-поляк вирішив тут святкувати Новий рік, сподіваюсь із інших спостережень.

 

ps. І наостанок уривок, який мені сподобався зворушливістю до бабусьок, де автор розповідає, як би хотів підірвати один трешаковий автовокзал:

Я врятував би лише бабусьок. Лише вони мене зворушували. Я заздалегідь повиводив їх із замінованої території. Лише вони, – думав я, – заслуговують на порятунок. Вони безневинні, це не вони до всього цього довели. Вони страждають за мільйони. Бабуськи, міркував я на хвилі похмільного зворушення, заслуговують вічного життя у вічних дерев’яних будиночках, оточених вічною густою зеленню…

 

---

 

Зємовіт Щерек “Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян”, в-цтво “Темпора”, переклав з польської Андрій Бондар