Книга: “Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції” Наталка Гуменюк
Кому: журналістам, українцям, усім, кому цікаво, як відбуваються революції в інших країнах, як їх переживають люди, що стається після них, тим, хто цікавиться Близьким Сходом та Арабською весною.
Де взяла: придбала в улюбленому “Чулані”
Не допускай утоми,
напиши про вченого, який не розбирається у своїй справі,
про правителя, який не вміє прощати,
про суддю, який не розуміє справедливості,
про священника, який насправді в ні що не вірить.
(слова пісні репера Алі Талібаба із Каїра)
Є книги, на які чекаєш ще задовго до їх виходу. Ще задовго до перших релізів та реклам, почала цікавитись журналістом Громадського Наталкою Гуменюк. Для мене це один із небагатьох в Україні (стримуюсь, щоб не сказати єдиний) журналіст-міжнародник. Ось тут можна прочитати про це більше із порадами від неї як стати міжнародником-фрілансером.
Спершу натрапила на її блог sofarsoclose.net . Він якраз і складався із перших частин книги “Майдан Тахрір”, яка тоді ще навіть в перспективі не могла мати таку назву. Читала записи з телефону в метро, коли їхала на роботу. Шкодувала, що їх так мало. Книзі дуже імпонує цей напівхудожній стиль у жанрі репортажу. Та й тема цікава. Це розповіді і побачене в країнах, які ми чи не найбільш стереотипно сприймаємо. Єгипет, Туніс, Ірак, Йорданія , Іран – для людей, які не мають звідти знайомих – уявляються суцільним диким краєм арабів. Лише деякі відрізняються наявністю курортів, а інші досвідом незнайомих і дуже чужих тоді ще нам війн.
Цей міф руйнується поступово. Одним із кроків руйнування для мене став фільм єгипетського режисера Джехане Нуджаїма “Майдан” про революцію на площі Тахрір у 2011 році. Коли його переглядала ще тривав наш Майдан, і дивитись це було боляче і непросто. Але відчувалась єдність, що ті люди і ми, нічим глобально не відрізняємось. Не беручи до уваги кордони, релігії та культури. Потім були знайомі із Ірану та Єгипту. Живі розмови та коментарі.
Своєрідне стертя стереотипів та створення близькості творить і ця книга. Головне її запитання – “що відбувається після того, як диктатора повалено, а люди йдуть із площ?” Поділяється на розділи із історіями про країни – Йорданію, Іран, Єгипет, Туніс, Палестину, Сирію, Ірак та Туреччину. У них невеличка довідка та враження від відвідання та розмови із місцевими людьми. Із їхніми враженнями про революції, про те, що вони думають про них зараз. Плюс довідка про події, які там відбувались. Часом цих розділів мені було мало. Одній країні приділяється 20 сторінок, а хочеться ще. Врешті, із кожного розділу можна було б зробити окрему книгу. Це все різні історії. Цікавими видаються факти, про те, яку велику роль зіграли у революціях Арабської весни блогери, художники та репери. Саме про них ідеться в одному із останніх розділів. У нас теж було пробудження вуличного мистецтва, згадайте малюнки Івана Семесюка та Андрія Єрмоленка та багатьох невідомих авторів, пісні Майкла Щура тощо. Але в арабських країнах ці люди – займали одні із ключових позиції. Автор наводить переклади їх пісень, а в середині книги ілюстрації із вуличним мистецтвом художника Аммара або Бакра. Один із вуличних художників наприклад робив стоп-кадри із записів побиття поліцейськими демонстрантів. Збільшував портрет злочинця та малював його трафарет. Так обличчя злодіїв з’являлись на стінах усього міста. У самому кінці авторка наводить хронологію подій Арабської весни. Крім важливості самої теми та хорошого подання, варто ще й згадати те, що у нас врешті з’являється жанр книг-репортажів. (наприклад, у Польщі він користується великою популярністю, а у нас ще тільки зароджується). Ще й про інші країни. А беручи до уваги той факт, що ми ще не зовсім навчились цікавитись світом, це важливий крок.
Наприкінці наведу декілька цитат. Ніщо не нагадує?
“Особливість арабських перетворень у тому, що йдеться не про зміну лихої влади на добрих опозиціонерів. Мета – змінити правила гри або принаймні змусити того, хто очолить країну, грати за правилами.”
“Проблема Єгипту не релігія, армія, влада, гроші або бідність, а брак цінності людського життя, хоч би ким людина була: військовим ісламістом, активістом. Усвідомити це має не лише влада, а й ми самі”.
“…ми говоримо про конфлікти, які роз’їдають cуспільство, що живе в умовах репресій, про проблеми біженців, котрі не хочуть позбуватися свого статусу, адже – це частина їхньої приналежності. Той факт, що у людей відібрали дім, підгодовує їхню злість і врешті визначає їхню ідентичність, те, ким вони є.”
“Немає сенсу закликати окупанта до моральних чеснот, йому байдуже, коли звертаєшся до його совісті. Окупант має відчути наслідки. Окупація існує. Подобається чи ні, але вона забирає твоє життя”.
“Ще через декілька місяців волонтери – самі студенти – пояснять, що через біженців ціни на оренду житла в їхньому студентському містечку виросли удвічі. Скромне помешкання на двох замість 250 євро коштує майже 500. Ще згодом нарікатимуть на кількість машин класу люкс із дамаськими номерами. Під час першого року, року репресій, із Сирії виїхали тільки ті, хто боявся арешту, члени повстанських родин та люди з сіл, де війна почалася. Згодом почали виїздити заможні сирійці, в тому числі й лояльні до режиму. Від цього життя перших аж ніяк не полегшало, але загальне ставлення до біженців погіршилося”.
Фрагменти книги на “Українській правді” Ще пораджу чудову програму Гуменюк на радіо “Аристократи” про події в світі та Україні – “Інтернаціонал”
Етажерка 