stories: | Острів котів

619d0d69360360d41d724e31d09bf9f3

Коти сиділи рядочком на дивані та нахабно посміхалися волохатими пиками.

– Що мені тепер із ними усіма робити? – Андрій нервово ходив кімнатою і заглядав по кутках. Чуйка собачатника підказувала, що їх тут цілий виводок. На вікні істерично тріпотіла штора. У картоннному ящику з-під телевізора щось шаруділо. Очі Андрія бігали по всій хаті. Врешті він зітхнув і плюхнувся на диван. Коти зневажливо глянули на нього. Ті, що сиділи найближче – відсунулися подалі від людського єства.

– О, ще й морди відвертають, – буркнув Андрій. Їдучо смерділо котячими випорожненнями. Від цього паморочилася голова. Раптом хлопець побачив, як один із котів відкрив холодильник і витяг кастрюлю. Інший – шмат докторської ковбаси.  – Ей, куди?! Ану, пішов звідси! – кинувся до них Андрій. Білий та сірий сиділи біля холодильника нерухомо. Дивилися на нього, як на придурка. Привиділося. Хлопець вилаявся і вийшов на двір.

За сусідським парканом гріб позаторішнє листя дід у фуфайці. Щось намугикував собі під носа. Із кутика рота стирчала самокрутка. Із кишені – целофановий пакетик.

– Добрий день! То ви сусід Ольги Дмитрівни?

– Ага. – мугикнув дід. Цигарка так і висіла приліпленою до його потрісканих губ. – Вам двері одчинить? Підійдіть ближче, бо я погано чую. Слуховий апарат потіряв.

– Я – Андрій. За документами приїхав. Не знав, що вони усі у хаті живуть…

– Да, бабушка ваша була не проста… – Механічно грібнув листя дід. –  Із другого поверху у відрі їх із вікна погуляти і попісяти спускала. Усіх мила шампунем “Кропива” та сушила фєном. Вони канєшно царапалися страшно, але потім привикли. І старалась, щоб не розмножались. Кастрірувала так сказать. Тільки любімих не трогала. Казала, що добро має множитись. От воно і розмножилось. Спочатку люди приходили, хотіли собі котіка взять. Ага, дзуськи! Вона їм таку співбесіду перед тим проводила, що самі втікали із глубоким чувством нєувєреності і комплексами. Бо вони таких котів недостойні. У одного спитала діплом про вище образованіє, а в дєвушки попросила справку від дохтора. Представляєш, справку їй треба було! Від неї воняло тими котами за метр, а вона справку, – хихикнув у бороду дід. У кульочок в кишені складав недопалки і сміття.

– Гладить тоже не розрішала. Даже мені. Потім, коли її не стало… Пожалів животних і почав їм корм носить. Шкірки від сала віддавав. Шкурки смачні, ти не думай, моя жона їх завжди їла. А потом умерла, царство їй небесне…Думав, хтось приїде, позаботиться. Хата півроку пуста простояла. Слава богу, ви приїхали, Андрюша, будуть тепер коти радоваться. А що ви із ними робити будете? В приют? – загрозливо підняв брови дід.

Андрій відвів погляд у бік . Глянув на двоповерхову хату із яскраво-блакитними віконницями. Шматки старої фарби лущилися й обпадали. Між подвійними шибками утворилися масові поховання мух.

– А імена у них хоч є? – закурив цигарку хлопець .

– О, там ціла історія з іменами, – пожвавішав дідок. – Кажуть, вона їх називала іменами своїх любовніків, приставлаєте? Там і Мішка у неї є, і Сірожа, і Степан, і Коля, і Гаврило, навіть Іполіт є, – то мене кстаті так звать, – посміхнувся ігриво. – А кицьок називала на честь жінок, чиїх мужиків соблазняла. Оце була женщіна!

– Ясно. Тут такі справи . Я хотів документи забрати. На хату. Мене Марина попросила, онучка бабина. Мені коти ні до чого. Я їх під хвіст цілувати буду. У мене, розумієте, з дитинства на них алергія, і то не клінічна, а просто, терпіти їх не можу.

– Ага.., – зітхнув Іполіт. – То ви кажете, не будете їх забирать? А, може, хоч одного? Там такий красівий є, рижий, хвост як у тігра…

– Та не треба мені тігра ніякого. Я документи заберу і додому. О котрій тут у вас автобус до міста?

– Десь в дванадцять проїжає. По нечьотним.

– По яким таким нечьотним? – Андрія перетіпнуло.

–  По числам нечьотним. По нечьотним – в город, по чьотним – з города. І то, це якшо Льонька – водітєль – не в запої. Ну зараз, я бачу – таки не в запої, раз ти тут. Ну от якшо до завтра з тещою не посвариться, то, може, тобі й повезе. Завтра ж у нас 27-ме наче. А як ні – то це вже тижнів зо три не буде. Мінімум.

– А як же мені додому вертатись ? Може, викликати таксі?

– А у нас тут сєть не ловить. Треба на горб дертися. Бачте? – дід показав на гору за старою хатою. Під нею лазили худі, обшарпані пси, світили ребрами крізь сіре хутро. Ще й підвивали .

Андрій зрозумів, що нікуди він сьогодні не поїде. Доведеться ночувати в селі. І скоріше за все в пухнастій компанії.

– У вас тут як на острові. Безлюдному. Одні коти – і все. То може ви мене до себе заберете?

– Та я б забрав, але у мене проізводство…, так сказать… не перегонене, і теє, спать нема де, – зам’явся дід.

У хаті було тихо. Коти м’якими беззвучними кроками рухалися по завчених траєкторіях. Нічого не перекидали і не гримали. Чужим серед них був лише Андрій. Хлопець обережно зайшов до єдиної зачиненої кімнати, спальні баби Олі. Пахло старим духом і парфумом “Красна Москва”. Андрій їх жодного разу в житті не нюхав, але уявляв, що десь так вони й мають пахнути. На трюмо стояли всілякі дрібнички: гранчак, в якому цілком ймовірно зберігалися вставні зуби, шмат прополісу, банка із залишками борсучого жиру, недов’язана серветка, щітка із сивими волосинками, фото баби із фіолетовою завивкою в компанії купи котів.

Дзеркало завісили старим простирадлом, коли бабу ховали. Щоб душа туди не втекла. Андрій з полегшенням зняв наплічник та закинув ноги в черевиках на ліжко. У ту ж секунду зі скрипом відчинилися дверцята шафи. Серце хлопця ледь не втекло у далекі степи. Він зіскочив із ліжка і підбіг до неї, засунув носа всередину – нічого немає. Темрява щиро знущалася з нього. Не бачив, але відчував, що в тих старих синтетичних бабиних сукнях сиділи два блискучі котячі ока. “От гад”, – подумав Андрій.

На верхній полиці просто перед його очима лежав потертий, запилений альбом. Хлопець обережно витягнув його і сів на край ліжка. Увімкнув настільну лампу й розгорнув. Пил розлетівся в електричному світлі та осів на Андрієвих джинсах.

Під написом “Моя сім’я” на першій сторінці у центрі красувалась нафарбована баба Оля, а у неї на колінах рудий та сірий коти. Обабіч на бильцях та самому дивані рябі, сірі та білі тварини. Єдиний чорний у кутку дивану згорнувся калачиком. Деякі коти дивилися прямо в об’єктив. Всі вимиті та вичесані. На наступній сторінці чергувалися їхні портрети. Старано вирізані та підписані каліграфічним почерком – “Митрофан”, два роки, любить докторську ковбасу, “Аліна” півтора роки, рибні консерви, “Степан” шість років, кров’янка, “Каріна”, “Адам”. На кожній сторінці по два фото. Андрій повів бровою. “Да уж”, – зітхнув. У кімнаті не було жодного фото із Мариною чи іншими родичами.

У лампі щось затріщало і за мить вона погасла. Сидіти у цілковитій темряві було геть не затишно. Виразно відчувалася нав’язлива присутність невидимих пухнастих істот. На стіні біля дверей хлопець намацав вимикач, проте світло вперто не хотіло вмикатися. Секунди повільно пленталися одна за одною. Здавалося, ось-ось уже почне сходити сонце, та годинник на лівій руці відрахував всього 12 хвилин. Темрява лоскотала Андрія невидимою шерстю, сидіти в ній було нестерпно.

Вирішив шукати документи, по які й приїхав. У коридорі по темних кутках щось ворушилось. Обережно спускався сходами. Кожна дощечка на них рипіла, наче підсміювалась. Десь з-під них почулося шепотіння:

“Ти чув, цей муділа ночувать у нас хоче”.

“Як ночувати? Це ж наша хата”.

“Ага, при жизні бабу не відвідували, так зараз приперлись”.

Від несподіванки Андрій перечепився об погано закріплену сходинку та мало не впав. Розвернувся і якомога швидше почав пробиратися назад у бабину кімнату. «Тьма, хоч око виколи! Треба знайти ліхтарик». У спальні Андрій знайшов наплічник і довго у ньому рився, аж поки не видобув ліхтарик з якоїсь із бічних кишень. Клацнув на кнопку. Світло жовтою плямою впало у закуток біля шафи. У ньому сиділо двоє котів – сірий і рудо-білий. Обоє злісно дивилися чи то на ліхтарик, чи на Андрія.

“Це всього лише коти”, – заспокоював себе. Коти обурено нявчали. Їхній нявкіт переходив на хрип.

“А давай йому на голову вилізем? – загорівся короткошерсний Митрофан. – Ото злякається!

“Дурак ти Мітя, не нада його лякать, ще міліцію визове. Треба щось цікаве вигадати, підступне. Так щоб троха пацана спугнуть. Щоб не сидів на нашому дивані. Не то що той дурік Адам, що в шкафу сховався. От ну що він цим докаже? Треба із фантазією до цього підходить. А то надивився із бабою ужастіків і думає, що він Фантомас”.

Коти засичали по черзі. Хлопець відскочив на два кроки та вдарився об двері. “Буде синець, і все через цих клятих тварюк”. Намацав у кутку якусь палку. Кілька разів махонув нею в їхню сторону. Коти попригинали вуха, але не рухались. “Ну вас!” – кинув Андрій і вийшов з кімнати.

Сунувся в найперші двері. Взявся за холодну ручку, обережно відкрив, увімикнув світло. Це була ванна, в умивальнику сиділа кицька. Через дві секунди вивернула шию і почала вилизувати шерсть на спині. Хлопець вирішив зайвий раз її не чіпати і пішов далі.

На кухні він знайшов рудого кота у великій кастрюлі, а сірого у маленькій. У хлібниці сидів рябий. На стільці дрімали дві молоді плямисті кицьки, а під столом у великодньому кошику на вишитому рушнику розлігся жирний сіамець.

Андрій вхопив першу ліпшу чашку, зачерпнув води із відра. Одна із кицьок підняла голову із переляканими очима. Думала, буде на них бризкати. Коли зрозуміла, що не буде, вклала голову назад на лапи.

Знервований і переляканий Андрій прокрався із ліхтариком у вітальню.

Тут йому навіть вдалось увімкнути світло. Біля телевізора, прикрашеного в’язаною серветкою, стояв старезний сервант. Нарахував у ньому п’ять шухляд та два великі відділення. Обережно відчинив одні дверцята. В купі одягу спала чорна кицька, відчинив інші – там примостилась біла. “Скільки ж їх тут розвелось!” Обережно, щоб не розбудити, зачинив дверцята.

Із важкими думками висунув шухляду. У ній купою лежали старі бабині колготи та бігуді. За спиною Андрій почув приглушене нявчання. Хтось викликав його на дуель. Повертався повільно. У цей момент відчув, запах свого поту.

За ним стояли шість котів. Усі неритмічно махали хвостами. Колись Марина розповідала, що так коти нервуються. Андрій обдивився кімнату. Думав, що можна вхопити. Спершу нічого не помітив. В очі кинувся пульверизатор для квітів на підвіконні.

“Кись-кись-кись”, – примовляв повільно та награно, щоб відволікти увагу. За мить вхопив порскалку та навів курок на котів. Ті ще не розуміли, що відбувається, але відчули загрозу. Андрій стояв у позі американського копа під час сцени захоплення злочинців. Ще б трохи і вигукнув “Руки догори”. Коти далі махали хвостами і спостерігали за його діями. Хлопець завмер, набрався сміливості, вистрілив! Дрібні краплі осіли на мордах найближчих. Коти відстрибнули і занявчали. Сірий підбіг та вчепився нігтями в Андрієву ногу. Хлопець закричав і пирскнув на нього. Ображені та знервовані, вони готувалися атакувати. Андрій зробив ще кілька пострілів по мішенях і коти миттю вибігли із кімнати. Ця битва була виграна.

Пульверизатор поклав на стіл. Витер піт із чола. Зібрався з думками та взявся до наступної шухляди. Серце калатало, як після справжнього герцю. Подумки Андрій прокляв декілька разів бабу, її хату, по одному разу документи і навіть Марину із її планами на розкішне майбутнє. Вона чекала, що їй лишиться будинок. Хотіла продати. На ті гроші поїхати кудись закордон. Дім їй не потрібен був сто років. Баба теж. Ольга Дмитрівна приїжджала до онуки раз на рік. Привозила торбу яблук та міцний котячий запах. Усі підозрювали, що баба “того”, але щоб завести вдома півсотні котів… До такого навіть останній маразматик би не додумався. Двоповерхову хату на хуторі Підліщики теж незрозуміло на кого переписала. Зараз Андрій майже із впевненістю двієчника міг сказати, що баба Оля переписала хату на котів.

У другій шухляді були напхані різної жовтизни папери. Між ними траплялись шматки котячої шерсті. Білої та рудої. Андрій чхнув. Чи то від пилу, чи то від алергії. Перечитував старі листи та листівки, перебрав рахунки за хату та записку сусіду Іполіту, щоб нагодував котів. У третій шухляді документів теж не було.

Втомлений впав у крісло. Годинник вицокав першу ночі. Андрію снилися поєдинки та перестрілки із котами. Його поранили, він ліз, стікаючи кров’ю, в останній надії знайти ті кляті документи. Прокинувся від мокрого носа, що штурхав його в руку. Швидко прибрав її. Кіт дивився на Андрія. А потім широко позіхнув, показавши цілу купу гострих зубів. Хлопець хотів зіпхнути його з крісла, але передумав. Кіт натомість почав тертися головою об його плече. У відповідь Андрій почухав його за вушком.

Лишалося ще дві шухляди, але очі злипались, і не слухалися голови.

Прокинувся хлопець від наполегливого стукоту. То дід Іполіт гримав у двері. Врешті старий сам відчинив, без запрошення, та зашаркав до кухні. Андрій піднявся з крісла. Плечі та спина боліли від незручного спання. Поряд на столі лежали папери. Увечері їх там не було. Почав читати, зрозумів, що це саме те, що він шукав.

– То ви принесли, діду? – здивовано запитав.

– Та нє, я оце тільки корм приніс для котів, а ти шо, ще спиш? Уже одинадцять, скоро й автобус – якшо він буде, канєшно, – посміхнувся дід і пішов годувати котів. Вони оточили його, як ворожа армія. Одні муркотіли, інші нявкали, треті кричали.

– Щас, мої хароші, – примовляв дід. – Нагодую вас, не переживайте. Кушайте, кушайте.То вони так зі мною разговарюють, – Андрій кивнув головою – зрозуміло.

Поспіхом зібрав речі, перевірив знайдені вночі документи – і пішов з дідом до дороги. Автобус мав приїхати з хвилини на хвилину.

– Діду, хотів у Вас щось спитати…, – вже на місці зам’явся Андрій.

– Шо?

– А ви ніколи не чули, як коти… говорять? – І витріщив очі. Дід дивився на нього секунд п’ятнадцять.

– Ну, чув звичайно. Мнявкають вони красіво, мені всігда нравилось. Часом аж заслуховуюсь. Ще й мідмуркують, коли довольні. Чи ти про що?

– Та нічого, спав погано, снилось усяке.

– Да, синок, там у баби Олі ліжко тверде, ще й не таке збреде в голову.

– Не сподобався я їм.

– Та не видумуй, Андрюша. Знаю, що ці коти такі, що кому хочуть голову запудрять, але то тобі привідлось. Не волнуйся.

За хвилину до них, здійнявши куряву, під’їхав старий білий бус. На дверях наклейка із голою блондинкою. За кермом сидів той самий Льонька із веселим алкогольним червонцем на щоках. Андрій міцно потис дідові руку і притьмом заскочив до буса. А старий ще довго стояв на неасфальтованій кривій дорозі. Кілька хвилин махав бусові рукою. І лише, коли того вже не було видно, спокійно поплентав додому.

Хлопець із веселою усмішкою всівся на тверде шкіряне сидіння бусу, поряд кинув наплічника. Полегшення розлилося тілом. Сонце гріло одноденну щетину. Раптом у наплічнику щось зашаруділо. Андрій розстібнув защіпку. Із середини на нього дивилися два жовті ока.

– Мняв, – сказав чорний непроханець. Хлопець витягнув його і вмостив собі на коліна.

– То твій? – прохрипів Льоня, дивлячись у дзеркальце заднього виду.

– Мій, – зітхнув Андрій. – Привезу Марині на пам’ять про бабу.

– Аааа, – із розумінням протягнув Льоня. І голосніше увімкнув радіо.

Advertisements

6 Comments Add yours

  1. Катя коментує:

    Роботяща й наполеглива рука писала цей текст! Тут відточені, відлшліфовані до ідеального речення, думки. Це моя література… Моя, в якій є жарти й завуальований зміст. Моя, читаючи яку округлюються очі й завмирає серце. Це чудова робота! Дякую автору.

    Вподобано 1 особа

    1. ksenyak коментує:

      Розхвалила Катя, тепер не знаю, куди діватись) Дякую

      Подобається

  2. Yulia Ovcharenko коментує:

    Класно, Ксеню!) Так сподобалось) Дуже актуальна тема в нашій країні. А котіки- це,дійсно, містичні тваринки

    Вподобано 1 особа

    1. ksenyak коментує:

      дякую, Юльцю! мені дуже приємно від тебе такий відгук отримати)

      Подобається

      1. Yulia Ovcharenko коментує:

        Так випадково натрапила. І мені сподобалось, що фінал відкритий, що не остаточно сумний. ( А, може, казковий кіт перевиховає хлопця..)

        Вподобано 1 особа

      2. ksenyak коментує:

        Цілком можливо) Ті коти зовсім не прості)

        Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s